Читати книгу - "Гніздо Кажана"

Роман Якович Кажановський.

Гарно та святково вдягнений, він поважно стояв посеред вітальні, а повз нього метушливими мурашками вешталася челядь, котра розносила таці з напоями та частуванням для гостей, котрих було не те що дуже багато, але й не мало — рід Кажановських мав чисельність чималу, а ще сусіди-поміщики, товариші та друзі. Але Романа Яковича на це весілля ніхто не кликав, та йому запрошення й не потрібно було.

Ярослав нахмурився.

— Якого дідька ти тут забув?

Роман Якович невимушено всміхнувся.

— Мене запросила на весілля доньки Олена Назарівна, а я просто не міг відмовити шанованій баронесі, котра має до мене такі теплі почуття. — Продовжуючи всміхатися, Роман Якович підійшов до Лізи й заволодів її долонькою у білій мереживній рукавичці, геть не зважаючи на небажання колишньої нареченої давати йому руку для поцілунку. — А ви надзвичайно вродлива наречена, Лізо, і я до кінця свого життя буду жалкувати, що втратив вас.

— Справді? — зіщулилася Ліза, з холодним виглядом відіймаючи в нього руку. Вона ще на забула їхньої останньої зустрічі, не забула його слів, що надовго отруїли її серце.

Ярослав зробив до нього крок.

— Буде краще, коли ти підеш…

— Та облиш, Ярославе, не гарчи. Ти, навпаки, маєш бути мені навіть вдячним за сьогоднішній день, бо це саме я привіз Елізу до «Гнізда Кажана». А ти вже ґав не ловив, знайшов, як мені помститися…

Люб’язно вклонившись Лізі й посміхнувшись, Роман Якович з поважним виглядом відійшов, і щось зловісне взрілося Лізі у його погляді, у тому останньому — швидкому та короткому погляді, котрий кинув він на її лице. Мов хмара найшлася для неї на сонце в цей щасливий день.

Ярослав пригорнув її до себе.

— Хочеш, я викину його геть?

Ліза поглянула вслід Роману Яковичу, поглянула й нахмурилася. Він прямував до Мері, й сестра її — така сумна та зажурена в соборі на вінчанні, ураз пишною квіткою розквітла, а згаслі блакитні очі спалахнулися. Ось вона простягує Кажановському свою тонку білу ручку, він схиляє русоволосу голову, цілуючи ту ніжну ручку, й на лиці Мері проступається така неприхована ніжність, що вся вона мов змінюється, засвічується потаємним внутрішнім світлом… А у Лізи холоне серце. Як же сестра кохає його!

Вона повільно поглянула на Ярослава.

— Ні, певне, не треба.

Ярослав прослідкував за її поглядом.

— Не боїшся за сестру?

Ліза поморщилася.

— Боюся! О, Ярославе, ти навіть не уявляєш собі, як я боюся за Мері. Вона ж іще таке дитя, видається — ще тільки вчора тупотіла до мене маленькими ніжками й просилася на руки. Й ось… Вона вже закохана. Але в кого? Та я не можу заборонити їй кохати його. Вона мене не послухається й заради нього — я це відчуваю — навіть мене викреслить зі свого життя. Після його від’їзду вона примарою, тінню вешталася маєтком, а зараз лише поглянь на неї… Та він не кохає її, я це знаю.

— Роман поїде з маєтку, й твоя сестра забуде його.

Ліза з сумнівом похитала головою.

— Дуже в цім сумніваюся.

— А давай висватаємо їй за якогось гарного панича, та хоча б нашого Данила? — Усміхнувшись, Ярослав кивнув у бік свого молодшого кузена, котрий із розумним виглядом слухав якогось пристаркуватого пана з сивим волоссям, але в очах Данила плескався відчай впійманого в тенета. — На відміну від свого братика, Данило є досить непоганою людиною, хоча й забив собі голову дурницями про вспадкований від нашого клятого пращура чаклунський дух. Але то є юнацькі забавки, котрі минуться з часом.

— Вона кохає Романа Яковича.

— А може, то минеться?

— Не знаю я, Ярославе.

Чоловік поцілував її руку.

— Люба, давай сюди, на своє личко, повертай усмішку, котрою воно квітлося після вінчання, а про сумне забудь. Сьогодні наш день, і я хочу, аби ти була в цей день лише щасливою.

Ліза посміхнулася й пішла з ним у перший танок. Мері, така вже весела та сяюча, танцювала виключно з Романом Яковичем.

Маман же воістину була блаженною в той день. З пишною зачіскою, в оксамитовій сукні кольору витриманого вина, уквітчана ледь не всіма коштовностями, що полишилися в неї від колишнього заможного життя, вона геть не поступалася Кажановським у пихатості, велично та стримано доповідаючи кожному, хто мав нещастя з нею забалакати, яка є родовита в неї доня й яке то щастя Ярославу Кириловичу з нею побратися.

Весілля справляли до пізнього вечора, й тільки коли над садком з’явилися перші зорі й викотився повний місяць, деякі гості почали роз’їздитися по домівках, декотрі ж зоставалися в маєтку. Роман Якович теж забажав зостатися до ранку, але Ярослав цього разу йти на поступки не згодився. Кажановський поїхав, а метушлива, з палаючими очима та лицем Мері затягнула Лізу до бібліотеки, закружлялася на місці, дрібненько перебираючи маленькими ніжками в оксамитових черевичках та підборах — щаслива, як дитя.

— Ой, Лізонько, я така щаслива, — крізь сміх пролунав її дзвінкий голос, — я така щаслива, що мені кортить кричати про це на весь білий світ, кортить сміятися й танцювати…

Ліза ухопила її за руку.

— Що ж трапилося, ти мені скажеш?

Мері замружилася на мить.

— Він освідчився мені, Лізо, — прошепотіла вона, відкриваючи сяючі очі, в котрих плескалося море щастя та любові. — Він сказав, що весь цей час думав про мене, не може нічого з собою вдіяти, що я полишила його спокою й потрібна йому, наче повітря. Й коли маман дозволить, то він посватається до мене.

Ліза спробувала посміхнутися.

— Справді?

— Так. — Охоплена своїм щастям, своєю радістю, Мері мов і не помічала того, що сестра її не надто радіє тим словам, що чула від неї. — А я вже так зажурилася, коли він поїхав з маєтку — такий ображений, такий нещасний, і як у мене серце болілося за ним у ту мить. Гадала, що геть не потрібна я йому, а він же просто не бажав з’являтися в маєтку після того, як чоловік твій так ганебно його виставив геть. — Мері затисла руки Лізи. — Я зараз така щаслива, що навіть вибачила твоєму чоловікові його несправедливе ставлення до Романа Яковича. Й ще, я оце багато міркувала й зрозуміла, що воно на