Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— Мені не подобається те, що я чую.

— Коли це Атріди вимагали, щоб тобі подобалася твоя робота?

— Ти просив мене, щоб я керував Рибомовками, які є водночас суддями, присяжними й катами, — перебив його Айдаго.

— І що?

Айдаго промовчав.

Лето дивився крізь холодну відстань між ними, таку коротку, а в той же час таку велику.

«Це наче намагатися втримати рибу на вудці, — подумав Лето. — Мусиш зважати на кожне слабке місце в змаганні».

Проблема з Айдаго полягала в тому, що підтягти його до сітки завжди означало наблизити його кінець. Лето відчув смуток.

— Я не буду тобі поклонятися, — сказав Айдаго.

— Рибомовки знають, що ти маєш особливий дозвіл, — відповів Лето.

— Як Монео та Сіона?

— Геть інакше.

— Себто бунтівники — це особливий випадок.

Лето всміхнувся.

— Усі мої найдовіреніші адміністратори свого часу були бунтівниками.

— Я не…

— Ти був блискучим бунтівником! Допоміг Атрідам вирвати Імперію з рук правлячого монарха.

Погляд Айдаго затуманився.

— Таке я зробив. — Махнув головою так різко, наче хотів струснути щось із волосся. — І глянь, що ти зробив із цією Імперією!

— Я створив у ній взірець, взірець взірців.

— Ти так кажеш.

— Інформація застигає у взірцях, Дункане. Можемо використати один взірець, щоб знайти ключ до іншого. Розпливчасті взірці найтяжче розпізнати й збагнути.

— Знову мумбо-юмбо.

— Ти раніше вже припустився такої помилки.

— Чому ти дозволяєш тлейлаксу повертати мене до життя, знову й знову, гхолу за гхолою? Де в цьому взірець?

— Через риси, якими ти щедро наділений. Дозволь моєму батькові сказати це.

Губи Айдаго стислися в похмуру лінію.

Лето заговорив голосом Муад’Діба, а його закаптуроване обличчя навіть прибрало подоби батьківських рис.

— Ти був моїм найдовіренішим другом, Дункане, кращим навіть за Ґурні Галлека. Але я — це минуле.

Айдаго із зусиллям ковтнув.

— Ті речі, які ти робиш!

— Нищать Атрідівські зерна?

— Прокляття, однак це так!

Лето повернувся до свого звичного тону.

— Але я все ще Атрід.

— Справді?

— Ким іще я можу бути?

— Хотів би я знати!

— Думаєш, що я показую трюки зі словами й голосами?

— А що ж ти насправді робиш, бодай тобі чорт?

— Я зберігаю життя, готуючи сцену до наступного циклу.

— Ти зберігаєш його, вбиваючи?

— Смерть часто діє на користь життя.

— Це не по-атрідівськи!

— Але так воно є. Ми часто помічали цінність смерті. Хоча іксіани ніколи не бачили цієї цінності.

— Що спільного в іксіан з…

— Усе. Вони створили б машину для приховування інших своїх махінацій.

Айдаго запитав задумливим тоном:

— Тому тут була Амбасадорка Ікса?

— Ти бачив Хві Норі, — констатував Лето.

Айдаго вказав угору.

— Вона йшла звідси, коли я прибув.

— Ти розмовляв із нею?

— Я спитав її, що вона тут робить. Відповіла, що вибирає сторону.

Лето вибухнув реготом.

— Ох, моя мила, — промовив він. — Яка ж вона хороша. Сказала тобі, що вибрала?

— Сказала, що тепер служить Богу-Імператору. Я, звісно, їй не повірив.

— Але мусиш повірити.

— Чому?

— Ах, так, я забув, що колись ти засумнівався навіть у моїй бабці, леді Джессіці.

— Я мав на це поважні причини!

— А тепер ти сумніваєшся в Сіоні?

— Починаю сумніватися у всіх!

— А кажеш, що не знаєш своєї цінності для мене, — звинуватив його Лето.

— А що з Сіоною? — запитав Айдаго. — Вона каже, що ти хочеш нас… так би мовити, прокляття…

— На що ти завжди можеш покладатися в Сіоні, то це на її творчі здібності. Вона здатна творити нове й прекрасне. Завжди можна довіряти справжнім творчим натурам.

— Навіть іксіанам з їхніми махінаціями?

— Це не творчість. Творчість завжди виявляється відкрито. Приховування свідчить про наявність іншої зовнішньої сили.

— Отже, ти не довіряєш цій Хві Норі, але…

— Я їй довіряю, і саме з тих причин, які щойно тобі назвав.

Айдаго насупився, тоді розслабився і зітхнув.

— Краще мені познайомитися з нею ближче. Якщо вона така, як ти…

— Ні! Ти триматимешся подалі від Хві Норі. Я маю щодо неї особливий задум.

* * *

Я виокремив у собі досвід міста й ретельно його вивчив. Ідея міста мене зачаровує. Формування біологічної спільноти без супровідного соціального складника веде до хаосу. Цілі світи стали простими біологічними системами без взаємопов’язаної соціальної структури, і це завжди призводило до руїни. За умов перенаселення це стає драматично повчальним. Гетто є згубним. Психічний стрес, пов’язаний із перенаселенням, створює вибуховий тиск. Місто є спробою опанувати ці сили. Варто дослідити соціальні форми, за допомогою яких міста виявляють таку спробу. Пам’ятайте, що зазвичай існує певна протисила, неприхильна до формування будь-якого суспільного ладу. Це змагання за існування, що ведеться штучно створеною сутністю. Деспотизм і рабство нависають із протилежних боків. Трапляються численні кривди, а це викликає потребу в законах. Закон розвиває власну владну структуру, творячи ще більше ушкоджень та нові несправедливості. Таку травму можна зцілити співпрацею, а не протистоянням. Заклик до співпраці дає змогу ідентифікувати цілителя.

Викрадені журнали

Монео ввійшов до малого покою Лето з помітним збудженням. Насправді це місце зустрічі подобалося йому найбільше. Повіз Бога-Імператора лежав у заглибленні, з якого Черву складніше було вчинити смертоносний напад, а на додачу Лето дозволяв своєму мажордомові з’їжджати іксіанським ліфтом, а не кружляти вздовж нескінченної рампи. Але Монео відчував, що звістка, яку він приніс цього ранку, гарантує пробудження Черва, Що Є Богом.

«Як її подати?»

Минула лише година від світанку четвертого Фестивального Дня, і цей факт утішав Монео тільки тому, що наближався кінець його гризот.

Коли Монео ввійшов до малого покою, Лето ворухнувся. За сигналом Бога-Імператора з’явилося світло й зосередилося на його обличчі.

— Доброго ранку, Монео, — сказав він. — Моя вартівниця повідомила, що ти наполягаєш на негайній зустрічі. Чому?

Як знав Монео з власного досвіду, небезпека полягала в спокусі відкрити надто багато надто швидко.

— Я поспілкувався з Превелебною Матір’ю Антеак, — сказав він. — Хоча вона добре це приховує, я певен, що Антеак ментатка.

— Бене Ґессерит зобов’язані час від часу мені не підкорятися. Ця форма непослуху мене