Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

брамі впустили його без жодних питань. Війон нині заполонили цілі тлумища людей, які утекли з прилеглих селищ, шукаючи прихистку за його кам’яними мурами; і жодному з тих утікачів, хай навіть найсумнівнішій особі, не відмовляли у дозволі увійти до міста. На мурах вишикувалися лави лучників і списоносців, готові стати велетові на заваді та не дати йому пройти до міста. Понад брамою стояли напоготові арбалетники, а вздовж валу, який оточував фортецю, через певні проміжки один від одного були встановлені мангонелі. Місто клекотіло й гуло, неначе розтривожений вулик. 

На вулицях панували безтямність і сум’яття. Повсюди у сьому безцільному потоці кружляли бліді, охоплені панікою обличчя. У сутінках тоскно мерехтіли і сновигали по вулицях смолоскипи; на місто неначе впала загрозлива тінь від крил, які здійнялися з Ереба. Той морок був оповитий незбагненним страхом, тенета безнадії душили усіх навколо. Й отсим сповненим дикого безладу та шалу шляхом прямував Ґаспар. Мов той упертий плавець, розтинав він хвилю нескінченного й в’язкого нічного страхіття та спроквола пробирався вперед, торуючи шлях до своєї оселі на піддашші. 

Згодом юнак заледве міг пригадати, чи їв і чи пив він тоді бодай щось. Змучений понад усі межі тілесної та душевної витривалості, кинувся він на свій солом’яник, навіть не знявши просоченого тванню лахміття, і безтямно проспав аж до години, що відділяє північ від світання. Він прокинувся від мертвотно-блідого проміння круглого місяця, що лилося на нього крізь вікно; підвівся та провів решту ночі, здійснюючи певні окультні приготування, які, він вважав, дадуть йому єдину можливість подолати пекельную почвару, яку сотворив і в яку вдихнув життя Натаїр. 

Гарячково працюючи при світлі місяця, що хилився до заходу, та єдиного тьмяного світоча, Ґаспар зібрав різноманітні інґредієнти та пригадав навички добре знайомого йому алхімічного мистецтва. Врешті-решт, по тривалому та дещо таємничому приготуванню, змішав юнак із тих складників темно-сірий порошок, яким, він бачив, Натаїр послуговувався за численних нагод. Ґаспар дійшов висновку, що колос, якого склали з кісток та плоті мерців, оживлених нечестивим чаклунством і спонуканих до дії самою лише душею мертвого чаклуна, підпаде під вплив сього порошку, який Натаїр застосовував, аби повергати оживлених ним мерців. Порошок сей, варто йому було лише потрапити до ніздрів таких трупів, змушував їх мирно повертатися до своїх гробниць, вкладатися там і поринати у відновлений смертний сон. 

Ґаспар приготував чималу кількість тієї суміші, зваживши, що малої дрібки буде замало, аби приспати велетенську цвинтарну почвару. Його жовта свічка вже ледве жевріла та блідла на тлі білого передранішнього світла, коли завершив він промовляти латинську формулу страхітливого словесного приклика́ння, що надавала суміші більшу частину її дієвості. Формула тая закликала на допомогу Аластора та інших злих духів, до чого Ґаспар зазвичай вдавався украй неохоче, та знав юнак, що вибору не було, адже чаклунство можна подолати лише за допомогою чаклунства. 

Ранок прийшов до Війона, принісши із собою нові жахіття. Завдяки своїй проникливості Ґаспар відчув, що мстивий колос, який, подейкували містяни, з нелюдською невтомністю та диявольською наснагою цілу ніч мандрував Аверойном, наблизиться до ненависного йому міста на початку нового дня. Проникливість його невдовзі підтвердилася, адже щойно завершив він свої окультнії труди, як з вулиць міста до нього долинув гук, який дедалі гучнішав, а над бентежним ґвалтом переляканих голосів ген удалині вчувався рев велетня. 

Ґаспар знав, що коли збирається зайняти вигідне спостережне місце, з якого зможе кинути свій порошок у ніздрі стофутового колоса, то мусить поквапитися й не гаяти часу. Міські мури і навіть більшість церковних шпилів не були аж такими високими, як того потребувала його мета, та, поміркувавши трохи, збагнув юнак, що єдиним місцем, з даху якого він зможе успішно кинути виклик супротивникові, був величний кафедральний собор, який височів у самому осерді Війона. Юнак був певен, що всі лицарі на стінах мало що зможуть зробити, аби завадити чудовиську пройти до міста та обрушити на нього усю свою ненависть. Жодна земна зброя не могла зашкодити істоті, яка мала такі величезні розміри й таку природу, бо ж навіть цілком звичайного завбільшки мертвяка, якого підняли у такий чаклунський спосіб, могли засипати стрілами та прохромити наскрізь дюжиною списів, проте анітрохи не затримати його поступу. 

Ґаспар квапливо наповнив порошком чималу шкіряну торбину, почепив її на пояс та приєднався до розбурханого натовпу на вулиці. Багато хто мчав до кафедрального собору, шукаючи прихистку в його величній святості, тож юнакові залишилося просто дозволити гнаному шаленством потокові віднести себе туди. 

Нава кафедрального собору була вщерть заповнена вірянами, а священники служили урочисті меси, промовляючи слова молитов голосами, що час від часу фальшивили від внутрішнього перестраху. Та хвороблива й розпачлива юрба не звернула анінайменшої уваги на Ґаспара, тож юнак знайшов марш сходів, що звивисто підіймалися нагору, та попрямував на дах високої вежі, який охороняли ґарґуйлі. 

Тут він і вмостився, присівши за кам’яною фігурою грифона з котячою головою205. І з отсього спостережного місця бачив він, як за скупченням міських шпилів та щипців206 наближався велетень, голова та тулуб якого вже бовваніли понад міськими мурами. Хмара стріл, яку було видно навіть з такої відстані, здійнялася назустріч страхітливому заброді, та він, схоже, навіть не зупинився, аби висмикнути їх зі шкіри. Величезні кам’яні брили, які метали у нього мангонелі, видавалися велетові чимось таким дріб’язковим, як ніби у нього пожбурили рінню, а важкі арбалетні болти, що впивалися в його плоть, були для нього всього-на-всього дрібними скалками. 

Ніщо не могло зупинити його поступу. Крихітні фігурки загону списників, що, здійнявши зброю, став на його шляху, були зметені геть з муру над східною брамою одним замашним бічним ударом семидесятифутової сосни, яка правила велетню за палицю. Потім, очистивши мур, колос переліз через нього та потрапив до Війона. 

Ревучи, хихотячи та сміючись, неначе навіжений циклоп, широко крокував він вузькими вулицями поміж будинками, що сягали йому лише до поперека, й безжально топтав кожного, хто вчасно не втікав з його шляху, та проламував дахи страхітливими ударами своєї палиці. Натискаючи лівою долонею, відламував велет виступи щипців та повергав на землю шпилі церков, і дзвони їхні тужливо били на сполох, падаючи долу. Колосів поступ супроводжували скорботні крики та вереск безтямних голосів. 

Він прямував до кафедрального собору, як Ґаспар і розрахував, відчувши, що саме ся велична будівля стане особливою метою для його зловтіхи. 

Нині всі вулиці збезлюдніли, одначе велетень, проходячи містом, прохромлював своєю палицею, неначе тараном, стіни, вікна та дахи будинків, ніби для того лишень, аби розшукати і розчавити людей у сховках, — годі й описати ту руїну