Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

— Лідіє Степанівно, усе гаразд? — Андрій не міг пройти повз засмучену бабусю. Здавалося, ця жінка за один день постаріла на десять років.

— Та яке там гаразд, коли небо на землю валиться? Тетянка зникла, Вероніка поїхала її шукати.

— Куди?

Баба Ліда видихнула й закотила очі:

— Ти ж знаєш нашу Вероніку: як їй щось буде конче треба, то вона й гори перескочить. От і зараз. Вона за допомогою Таниного мобільного дізналася, що вона десь ген-ген далеко на якомусь 137-му кілометрі…

«Де? І чому ця жінка завжди в якійсь халепі?!»

— … що там Тетянці робити, Бог його зна. Одне слово, Вероніка помчала їй на допомогу. Оце супроти ночі. Та ще й сама.

Хмарка пари вирвалася з Андрієвого рота.

— А давно вона поїхала? — запитав чоловік, потім сам спинив відповідь бабусі: — Ні, спершу скажіть, звідки ви те все знаєте?

— Та в тім-то й біда, — у Лідії Степанівни затрусилася нижня губа. Андрій жодного разу не бачив цю стриману бабусю в такому стані. — Веронічин син Артем хотів їй перетелефонувати й повідомити, що неподалік від того місця, де засвітився Танин мобільний, є якийсь будиночок…

— Будиночок? 137-й кілометр? — Андрій стрепенувся. — Так це ж там мисливський дім старого Івана, Антонового батька.

— Справді? Ну не знаю я про теє…

— Так а в чому ж тоді біда?

— Біда в тім, що Вероніка слухавки не бере. Син до неї так і не додзвонився, тому зателефонував мені. Хвилюється хлопець, пита, що там у нас таке діється. А що я йому скажу? Таня не бере, Антон убитий, Софія як крізь землю провалилася, тепер ще й із Веронікою зв’язок утратили. Я от біжу до Мирослава Шевченка, може, він чимось допоможе, бо ситуація дедалі гіршає і як ніби чорти щось виробляють у Святвечір. Хай тобі грець!

— Зрозуміло, — Андрій поспішив до свого будинку, навіть забувши попрощатися зі старенькою.

«Мисливський будиночок, значить?!» — чоловік швидко відмикав гараж.

Вероніка повільно їхала ґрунтовою дорогою і стурбовано озиралася навкруги. Її обсіли тривожні думки, що раптом вона таки не на ту дорогу звернула. Може, на цьому 137-му кілометрі бічних доріг купа.

Вона хотіла перевірити, скільки часу вона вже в дорозі, але екран телефона так і залишився темним.

— Чорт! — Вероніка розчаровано кинула мобільний на пасажирське сидіння. З усією цією метушнею вона забула зарядити телефон.

«Молодець, Вероніко! Ти просто молодець!» — озивалася її саркастична самов’їдливість.

Раптово жінка побачила на дорозі дивну річ. Спершу Вероніка вирішила, що то їй здалося, але про всяк випадок зупинилася.

Швидко вийшла з авто. На снігу лежав без діла темний предмет. Вероніка підняла річ, і її серце загупотіло швидше, коли вона впізнала Танин телефон.

Вероніка протерла мобільний рукавом пальта. Вона дуже сподівалася, що телефон не зіпсувався, лежачи у снігу. Жінка затисла кнопку, яка мала його увімкнути, і підскочила від радості, коли екран блимнув і засвітився.

«Усе-таки ці кнопкові телефони мають значну перевагу над сенсорними», — подумки всміхнулася вона.

Вероніка швидко набирала синів номер, який знала напам’ять, і одночасно тиснула на педаль газу.

***

Андрій завжди ненавидів полювання. Довгі походи, бруд, утома дратували його, але найгіршим було вбивство тварин. Їхні передсмертні муки або різко обірване буття не приносили ані найменшого задоволення. Та, незважаючи на його супротив, батько не раз брав маленького Андрія на полювання. І хоч хлопчина часом ніби ненароком лякав чи то зайця, чи то якусь пташину, рятуючи так твариняче життя, батько за те ніколи не сердився, а якщо й сердився, то недовго.

Згадуючи ті роки, Андрій розумів, що його батькові просто подобалося проводити разом час, але іншого способу, окрім полювання, він не знав. Тому й тягав сина за собою по всіх околицях.

Але зараз Андрій був дуже вдячний за те батькові. Бо, окрім того, що він давав синові найголовніше — свій час і свою любов, Андрій ще й досконало з дитинства знав усі мисливські околиці, зокрема й місце розташування мисливського будиночка Івана Долі.

Іван, батько Антона та Тетяни, був дуже добрим — син пішов геть не в нього. Хоч із ним Андрій і його батько ніколи разом не полювали, дядько Іван знав про їхні кількаденні вилазки й давав їм ключ від свого мисливського будиночка, щоб вони не ночували просто неба.