Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

була надзвичайною). Коли збігло двадцять хвилин, усмішку змінило здивування. Зрештою, воно й зрозуміло: чи міг би хтось, поглянувши на мене, бодай подумати, що я протримаюся стільки часу, та ще й у бою з умілим суперником? Але що може знати простий смертний про можливості того, хто народився в Амбері?!

Коли ми билися вже двадцять п'ять хвилин, суперник умився потом, одначе продовжував фехтувати. Мій брат Рендом виглядом та поведінкою нагадує астматичного підлітка, проте і з ним ми якось фехтували двадцять шість годин із гаком, намагаючись з'ясувати, хто з нас протримається довше. (Якщо вас цікавить результат цього бою, то скажу, що першим припинив його я. Річ у тому, що наступного дня мав важливу зустріч, і мені не хотілося виглядати на ній утомленим.) Якби не та зустріч, ми фехтували б ще довше. Тепер, хоча й не був готовий до подібного дійства, знав, що можу знесилити сьогоднішнього супротивника. Як не крути, а він таки проста людина, звичайнісінький смертний.

За пів години, коли він почав важко дихати, а його реакція притупилася, стало зрозуміло: ще кілька хвилин — і воїн мене розкусить. Тоді я підняв вільну руку, меч опустив до землі, як це робив мій попередник. Зупинивши бій, суперник кинувся до мене й міцно обняв за плечі. Я не второпав із його балаканини ні слова, проте зрозумів, що він був задоволений розминкою. Як і я.

Після цього двобою мене трохи нудило. Відчуття не з приємних.

Однак я пам'ятав, що це тільки початок дороги, і дав собі слово сьогодні займатися доти, доки вистачить сил, увечері наїстися досхочу, вночі як слід відіспатись, а вранці почати все знову.

А потім пішов до лучників. Освоївшись серед них, я позичив там лук і, використовуючи трипалий хват[40], висадив по мішенях близько сотні стріл. Вийшло непогано. Після стрільби з лука певний час спостерігав, як вершники орудують піками, щитами та булавами. Надивившись, пішов собі далі й став споглядати тренувальний рукопашний бій.

Я попросився до цих воїнів, і коли вони мене прийняли, подолав одного за одним аж трьох суперників. І тільки після рукопашної почувся по-справжньому втомленим. Я був як вичавлений лимон.

Спітнілий, засапаний, важко опустився на ослінчик у затінку. Всі мої думки крутилися навколо Ланса, Ґанелона і майбутньої вечері. Хвилин через десять я повернувся до відведених мені апартаментів і ще раз узяв ванну.

До того часу встиг зголодніти як вовк, тому й вирішив піти пошукати обіду, а якщо пощастить, то й вивідати щось нове.

Щойно я вийшов зі спальні, як мене перестрів охоронець — той самий, який учора відводив мене спати. Привітавшись зі мною, він сказав:

— Коли задзвонять до обіду, лорд Ґанелон чекатиме, щоб ви прийшли до нього і розділили з ним обідню трапезу.

Подякувавши за люб'язне запрошення, я запевнив, що прийду неодмінно, і повернувся до себе. Впавши на ліжко, я провалявсь аж до обіду. А коли вдарив дзвін, пішов до господаря замку.

Тіло моє починало ломити від болю, на мені красувалося кілька свіжих синців. От і чудово, подумав я, нехай усі вважають, що я старіший, аніж насправді. Коли постукав у Ґанелонові двері, мені відчинив молодий паж. Ще один паж чаклував над столом та біля вогнища, і коли я зайшов, перший паж узявся допомагати своєму товаришеві накривати стіл.

Ґанелон, у зеленій сорочці, зелених штанах і зелених чоботах, оперезаний зеленим поясом, сидів у кріслі з високою спинкою. Він устав назустріч, привітався.

— Мені, сер Корі, уже доповіли про ваші сьогоднішні екзерсиси, — мовив він, потискаючи мою руку. — Після такого якось сильніше проймаєшся вірою в те, що ви змогли пронести Ланса стільки часу. Мушу визнати, маєте набагато більше міцності, ніж можна подумати, бачачи вас. Не сприйміть як образу...

Я всміхнувся.

— Ну та що ви, яка ж це образа...

Він запропонував мені сісти, дав келих світлого вина. Як на мій смак, воно було надто солодким.

— Зустрівшись із вами вперше, я подумав би, що вкладу вас однією лівою. Однак ви несли Ланса на руках аж п'ять ліг, а дорогою порішили двох бридких котяр. І ще Ланс розповів мені про керн, який ви склали з величезного каміння...

— До речі, як він почувається? — урвав я Ґанелона.

— Довелося виставити в спальні варту, щоб примусити його відпочити і набратися сил. Цей здоровило намагався встати з ліжка й піти по табору. Але, Богом клянуся, Ланс не вийде зі спальні раніше, ніж через тиждень!

— Тобто, його здоров'я покращується?

Ґанелон ствердно кивнув.

— Тоді за повернення Ланса в стрій!

— За це я вип'ю!

Ми випили вина, і Ґанелон сказав:

— Якби моє військо складалося з таких людей, як ви і Ланс, усе було б зовсім інакше.

— Що — все?

— Маю на увазі коло і його хранителів, — пояснив Ґанелон. — Ви про них ще не чули?

— Ланс щось казав... Але мало.

Один паж вартував біля великого кавалка яловичини, що смажився на слабкому вогні. Час від часу він повертав вертел і сприскував м'ясо вином. Коли запах смаженини долинув до мене, у животі моєму завурчало. Ґанелон усміхнувся. Другий паж пішов на кухню по хліб.

Ґанелон довгенько сидів мовчки. Він допив перший келих і налив собі другий. Я неквапно досьорбував перший.

— Що вам відомо про Авалон? — нарешті запитав Ґанелон.

— Якщо чесно, то не так уже й багато, — відповів я. — Чув колись пісню бродячого співця:

Там, де тече свята ріка,

Сиділи і плакали ми.

Де ти, наш славний Авалон?

Пропав ти у хмарах пітьми.

В наших руках лежать мечі,

Затуплені в лютих боях,

Повісили ми свої щити

 Ген на столітніх дубах.

Вежі сріблясті, гострий шпиль —

Усе потонуло в крові.

Скільки до Авалону миль?

І жодної — і всі[41].

— Невже Авалон справді пропав? — запитав Ґанелон.

— Гадаю, співець був трохи не в собі. А стосовно Авалону, то про нього нічого не знаю. Просто пісня причеплива, от і згадалася мені.

Ґанелон, відвернувшись, кілька хвилин мовчав. Коли ж він нарешті заговорив, голос його звучав інакше.

— Авалон. Була колись на білому світі така країна. І я у цій країні жив, давно, багато років тому. А