Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

— Байдуже, сумніваюсь, що наші життя можуть стати нормальними після всього з чим нам довелось зіткнутись.

  Повернувшись до гостьової кімнати, я ще довго не можу оговтатись від чергової несподіваної пропозиції Даріуса. Це зовсім не те, на що я очікувала, погодившись із ним поїхати. Думала, що доля підкаже що робити далі, та натомість вона підкинула нову порцію випробувань на мою вже й так травмовану психіку. Даріус, як і Керан в один голос запевняють, що іншого виходу немає, та я не готова прийняти їх правду. Мене з дитинства вчили, що безвихідних ситуацій не буває і досі мені це допомагало й мотивувало. Я не хочу замислюватись над тим, що мені доведеться обирати між подругою й Кераном. Якщо я погоджусь із Даріусом, то матиму шанс допомогти Олесі, та в ту ж секунду назавжди втрачу небайдужого для мене чоловіка, котрий так несподівано знайшов ключик до мого серця. У мене не залишиться часу, щоб знайти рішення, яке дозволить йому звільнитись з полону його ж пастки, якщо звісно воно існує. А коли відмовлюсь — отримаю трохи більше часу для Керана, та втрачу подругу, якій він не залишить жодного шансу. В будь-якому випадку без втрат не обійтись і це мене тривожить найбільше.

 Замислююсь над тим, яка доля спіткала б усіх нас, якби вдалось знищити картину. Даріус казав, що він вже намагався, та в нього нічого не вийшло. І я б змирилась, та якщо фізично вона існує, значить має бути спосіб, щоб від неї позбутись. Тільки й тут можуть бути підводні камені. Керан з нею пов’язаний, тому її знищення може позначитись й на ньому. Від усіх цих думок й пошуку раціональних рішень у мене вже скоро голова лусне. Знесилено плюхаюсь у ліжко й пірнаю обличчям в м’які подушки. Зараз мені б не завадила допомога.

 Мимоволі в пам’яті спливають спогади спільних із Кераном моментів, які залишаються для мене єдиною розрадою самотніми вечорами. Згадую каток, а після і наш вечір із глінтвейном, який для обох нас закінчився зовсім непередбачувано. Мені так хочеться хоч на мить повернутись у той час й знову відчути його поряд, не знаючи, що все це не матиме жодного продовження і щоб зберегти йому життя мені доведеться добровільно з ним розлучитись. З цими думками я заплющую очі й намагаюсь хоч задрімати, та розплющивши їх знову, неочікувано помічаю, що знаходжусь на ковзанах посеред порожнього льодового палацу в якому була в компанії Керана. Схоже я повільно божеволію.

 Я не відчуваю страху, та мене не відпускає відчуття розгубленості й нерозуміння того, як я сюди потрапила. Це наче свідомий сон в якому ти усвідомлюєш, що спиш, та не можеш згадати моменту коли саме заснула. Секунду тому ти тільки зімкнула очі, а в наступну — вже стовбичиш серед порожнього майданчика, де фізично бути не можеш. Та зі мною подібна чортівня відбувається не вперше, тому адаптовуватись стало значно простіше. Я повільно оглядаюсь навкруги, та не помічаю жодної живої душі, рівно до того моменту, поки позаду не лунає голос Керана.