Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Автомобіль зупиняється біля високих, металевих воріт. 

Чомусь я думала, що Давид живе десь у центрі міста, у сучасній квартирі. Натомість ми приїхали у приватний сектор, який знаходиться у віддаленій частині міста, з охороною при в'їзді та камерами на кожному стовпі.

Чоловік виходить з автомобіля, відчиняє для мене дверцята і подає руку.

— Ми приїхали. Тут нам ніхто не завадить.

Виповзаю з салону без зайвої допомоги.

Стояти твердо не виходить. За час поїздки так розхитало, хочеться спати. 

А ще я б не відмовилася від смачної, поживної вечері. Хоча яка вечеря… Вже точно за північ.

Давид спостерігає, як мене хитає за вітром, і тишком сміється. 

Підхоплює під лікоть і веде до кованої хвіртки.

Підійти не встигаємо, як перед нами відчиняються двері. В отворі стоїть високий, статний чоловік років п'ятдесяти.

Чорні штани, темна куртка, високі чоботи та кепка.

— Доброї ночі, Давиде Несторовичу.

— Вітаю, Анатоліє Петровичу. Заженіть машину в гараж, — промовляє Давид і передає чоловікові ключі від автомобіля.

Проходимо всередину, я роздивляюся невеликий дворик, вимощений каменем. 

По обидва боки висаджені квіти широкими, довгими рядами. Вздовж двору в землю вмонтовані високі ліхтарики, які освітлюють всю територію.

У центрі невеликий двоповерховий будинок із широким балконом і закритою верандою збоку.

Будинок, звісно, гарний. Територія навколо також доглянута, але...

Я очікувала більшого від бізнесмена?

Напевно...

— Пройдімо всередину, Принцесо. На вулиці холодно.

— Давид легко торкається пальцями мого попереку.

— Я бачу, де вхід, — дивлюся на чоловіка і відходжу вбік, а він жестом показує пройти вперед.

У передпокої половину стіни закриває високе дзеркало, на підлозі м'який килим сірого кольору.

Давид допомагає мені зняти куртку, вішає її у вмонтовану шафу при вході. Потім, туди ж, вміщує свої речі.

Не затримуючись, проходжу всередину.

Вітальня сучасна та елегантна. Світлі стіни додають кімнаті простору. Яскравими плямами виділяються картини.

Привертає до себе увагу великий, овальний стіл. Навколо нього розставлені стільці з м'якою оббивкою оливкового кольору.

Такого ж відтінку біля стіни розміщений довгий кутовий диван, навпроти — великий плазмовий телевізор.

Зі стелі звисає гарна люстра у вигляді п'яти білих куль. Збоку високе вікно, завішене легкими шторами теплого бірюзового кольору. А навпроти мене великі, на всю стіну, скляні двері. Це вихід на веранду.

Під ногами теплий ламінат, викладений цікавим малюнком, і овальний килим з густим ворсом біля дивану.

— Хочеш щось випити? — з насмішкою промовляє Давид.

— Я хочу додому. Тому швидше кажи те, що хотів.

І в цю хвилину мій шлунок вирішує нагадати про себе, та таким бурчанням, що брови чоловіка повзуть вгору. А за ними й кутики губ.

— Згоден, спочатку вечеря. Також поїсти не встиг.

Хочу заперечити, але чоловік повертається до мене спиною і йде.

Йде прямо у невелику кухню, яку з вітальнею розділяє довга барна стійка.

Кімната виглядає так, наче тут ніколи не готували, але все гарно і комфортно.

Кілька верхніх шафок фісташкового кольору додають легкості у приміщення.

На другій стіні знаходиться вікно, а під ним — мийка та широка тумбочка. На ній гарний горщик з фіалкою.

Збоку, на стіні, розміщена поличка з якимись дрібничками, схоже, просто для декору. Під нею маленький, круглий столик з темного дерева і два стільчики, такого ж дизайну, з м'якими сидіннями.

— Допоможеш? — питає Давид, витягнувши з холодильника глибоку тарілку з овочами.

Ставить на столик, а поряд кладе невелику дощечку і ніж.

Обережно ступаю по бежевій плитці. Ноги ниють від високих підборів.

Сідаю на стілець і непомітно знімаю взуття. Видихаю з полегшенням.

— Ти тут живеш? — звертаюсь до чоловіка.

— Надаю перевагу квартирі. 

— А звідки тут продукти?

— Анатолій Петрович раз на тиждень робить закупки. А його дружина приходить прибирати. Вони живуть через дорогу.

— Зрозуміло...

Через кілька хвилин закінчую зі салатом і чую за спиною шкварчання на сковорідці, а потім мої ніздрі заповнює запах м'яса. 

М-м-м… Яка ж я голодна.

— Накривай на стіл, Принцесо.

Повертаю голову до Давида і бачу його легку усмішку.

Чоловік кидає на мене погляд і знову концентрується на готуванні, а я, не соромлячись, розглядаю його.