Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джервіс провів мене темним коридором, а потім потягнув до якогось підвалу. Я ледве встигала за ним.
Не знаю скільки ми йшли і як він так добре орієнтувався у темряві, та нарешті, зупинилися біля гладкої стіни.
Джервіс помацав її руками й натис на прихований важіль. Стіна почала рухатись, відкриваючи вузький прохід.
– Скоріше!
Ми побігли уперед і опинилися у великій круглій кімнаті підсвіченій незвичними світильниками, всередині яких наче літали крихітні світляки.
Роззирнувшись, побачила, що скрізь по полках розставлені трави, якість механізми, колби, банки. Деякі з них світилися.
На широкому чорному столі горів вогонь, зігріваючи колбу із темно-червоною рідиною, в якій час від часу спалахували сині іскри.
Іноді із колби виривався пар.
– Дивовижно! Правда ж?!
Неясна підозра закралася до мене в голову.
– Скажи, Джервіс, а дядько сам тобі показав це місце? – спитала і побачивши вираз його обличчя мало не розсміялася.
– Ну, не зовсім так, я просто ховався і побачив, як він сюди заходить. Тут два виходи насправді, один веде в його покої, а один у підземелля. А у підземеллях я знаю майже все.
Оточуючі мене предмети не давали бодай найменшого натяку на те, що тут відбувається. Драконоборець варить зілля? Може бути.
Я крутила головою намагаючись краще все запам'ятати, коли мій погляд зачепився за Гримуар, що лежав на одній з полиць. Руки буквально почали свербіти, так закортіло його схопити, та я не могла.
Одне діло просто ходити по замку, а інше вкрасти книгу. Хоча, книга моя! Де я її сховаю?!
– Покажи магію! – знову смикнув мене за руку хлопчик.
Перебираючи в голові закляття, які не спричинили б жодної шкоди, я пригадала те, що любила ще маленькою.
Присіла перед хлопчиком і витягнула руку вперед.
Закривши очі, уявила на долоні маленьке зернятко. Потім уявила, як воно росте і росте, аж допоки не перетворюється на яскраву, жовту квітку.
Я не була впевнена, що вийде, та відкривши очі, побачила як у повітрі зависла Мірта. Квітка розправляла пелюстки один за одним.
– Ого! – вигукнув бешкетник – А що ще ти вмієш?
– Небагато, Джервіс. Послухай, я дуже вдячна тобі, що ти показав мені це місце, та мені вже час повертатися. Твій дядько може приїхати назад будь-якої миті, і тоді зі мною може статися щось погане, ти розумієш?
Хлопчик неохоче кивнув.
Ми йшли швидко, та моє серце калатало так сильно, що я наче пливла у густому тумані, коли ми майже піднялися нагору, почувся розлючений голос:
– Джервіс! Джервіс! Де цей негідник малий! Він знов вкрав у мене в'язку ключів! Джервіс! Тільки попадися мені на очі, малий розбійник!
Я впізнала Бетсі й у грудях захололо. Вона йшла просто до нас!
Джервіс смикнув мене за руку і ми ввалилися у якісь двері.
Важкі кроки ставали дедалі гучнішими, а потім зупинилися просто за дверима напроти нас.
Ось зараз, вона відкриє їх і тоді…
– От я тобі покажу, от я все Лерду Айвану розповім! Все! Джервіс!
Жінка знову пішла уперед і я видихнула із полегшенням.
Ми були у великій просторій кімнаті із чорними важкими меблями. Навіть ніжки ліжка видавалися ширшими за звичайні.
– Все, вона пішла! – прошепотів хлопчик – Побігли!
Не знаю, як ноги донесли мене до моєї кімнати, та коли Джервіс повернув ключ у замку, я просто з'їхала вздовж стіни на підлогу.
– Я бачила Гримуар, Черепус. – прошепотіла, вставши та підійшовши зовсім близько до клітки.
– Що ж, хоч якась користь. Думаєш, його можна вкрасти?
– Не впевнена. Не знаю.
Я розказала все, що побачила.
– Ммм навіть не знаю, що і сказати, Даная. Якби не знав, що він драконоборець подумав би, що він справжній відьмак!
Я неохоче кивнула. Так, саме на відьмачу лабораторію була схожа та кімната.
– А хлопець мені сподобався, хоч і гад малий! – пирхнув Черепус – Та думаю, виходити з ним ще раз занадто небезпечно.
– Так, в мене досі руки трясуться.
Решта дня пройшла, як і зазвичай.
Проте, коли Реарнар вже котився за червоні гори, на горизонті з'явився Райн.
У кілька стрибків Дейнід опинився у дворі.
Я спостерігала за Айваном з-за кутка, сподіваючись, що мене не видно.
Чоловік легко зіскочив на землю.
Він не йшов до замку, а здавалося чогось очікував, вдивляючись у далечінь.
Нарешті, до моїх вух долетів цокіт копит і слідом за ним, я побачила велику темну карету запряжену шістьма чорними конями, очі в яких світилися білим.
Найтури! Ці коні могли однаково добре скакати, що в день, що вночі, саме тому їх очі світилися. А ще, вони були страшенно дорогі.
Намагаючись розгледіти величних тварин, потихеньку відкрила вікно.
Найтури зупинилися, зробивши круг навколо драконоборця і двері карети опинилися просто навпроти нього.
Вони відчинилися і спустившись по невеликих сходах, висока струнка блондинка із пишними формами, буквально кинулася в обійми Айвана.
Я так і застигла, напружено прислухаючись і намагаючись не пропустити жодного слова.
– Айване! Яка я рада, що ти повернувся! Ти живий! Коли Арман мені сказав – я більше не могла залишатися вдома!
Вона засміялася. Драконоборець підхопив її за талію і закружив.
– Іветта, і я радий тебе бачити! – він поставив її на ноги та галантно схилився до маленької ручки – Сподіваюся, ти й сестер своїх прихопила?
Я хотіла відійти й закрити вікно, однак, ноги наче приросли до підлоги.
З карети вийшли ще дві дівчини, щоправда, набагато молодші, на вигляд їм було років тринадцять, може більше. І вони були схожі наче дві краплі води. Чорняві й синьоокі.
Слідом з'явилася жінка. Висока брюнетка.
– Ох, Айване! Я така щаслива тебе бачити!
– І я Лерда Мерінда. І я.
Айван допоміг жінці спуститися.
Дівчата весело щебетали, драконоборець посміхався їм у відповідь і я несподівано відчула різкий біль у самому серці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Драконяча відьма, Настуся Соловейко», після закриття браузера.