Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— З нею й раніше таке бувало, — зауважив Ностромо, відвівши погляд.
— Ні, капатасе, запевняю вас, що з нею такого вже не буде, — буркнув доктор Моніґем. — Можете піти до неї, а можете й не ходити. Від розмов з умирущими дуже мало користі. Але я чув, як вона казала доньї Емілії, що була вам як мати, відколи ви вперше ступили на цей берег.
— Sí! І вона ніколи нікому не сказала про мене доброго слова. Немовби не могла мені пробачити того, що я — живий, та ще й такий молодець, яким вона хотіла бачити свого сина.
— Можливо! — почувся поруч глибокий зажурений голос. — Жінки вміють себе помучити.
З цими словами з дому вийшов Джорджо Віола. При світлі смолоскипа його постать відкидала важку чорну тінь, і відблиски вогню падали на його велике обличчя, на буйне кошлате сиве волосся. Жестом він запросив капатаса ввійти.
Доктор Моніґем, покопирсавшись у маленькій лікарській скриньці з полірованого дерева, яка стояла на сидінні ландо, повернувся до старого Джорджо і кинув йому одну з пляшок зі скляним корком, які були у скриньці, а той упіймав її великою тремтячою рукою.
— Час од часу давайте їй столову ложку цього з водою, — сказав він. — Від цього їй стане легше.
— І більше нічого їй не допоможе? — спитав терплячий старий.
— Ні. На землі — більше нічого, — відповів лікар, спиною до нього заклацнувши замóк лікарської скриньки.
Ностромо повільно перейшов простóру кухню, де серед темряви палала купа вугілля під важкою плитою кухонної груби, на якій з гучним клекотом кипіла в залізному баняку вода. Вузький простінок сходової клітки сповнювало яскраве світло, струменіючи з кімнати, де лежала хвора, і неперевершений капатас карґадорів, безшумно підіймаючись сходами у м’яких шкіряних сандаліях, — з розкішними вусами, м’язистою шиєю та бронзовими грудьми, які відкривала розхристана картата сорочка, — нагадував середземноморського моряка, який щойно ступив на берег, зійшовши з якоїсь фелюги, навантаженої вином чи фруктами. Нагорі він затримався — широкоплечий, з вузькими стегнами, гнучкий — і задивився на велике ліжко, подібне до білої королівської карети, заслане пишною білосніжною постіллю, де сиділа без опертя падрона, похилившись, опустивши на груди вродливе чорноброве лице. По плечах у неї розсúпалося чорне, як воронове крило, волосся, у якому виднілось лише кілька ниток сивини, одне густе пасмо впало їй на обличчя, наполовину прикривши щоку. Застигши без жодного руху в цій позі, що втілювала тривогу і неспокій, хвора лише підняла на Ностромо очі.
Капатас, підперезаний червоним шалевим поясом, обвинутим багато разів довкола талії, підкрутив вус вказівним пальцем із важким срібним перснем.
— Ці їхні революції, ці їхні революції, — задихаючись, вимовила синьйора Тереза. — Поглянь, Джан’ Баттісто, врешті-решт це мене вбило!
Ностромо нічого не відказав, а хвора, звівши погляд догори, не вгавала:
— Поглянь, оця-от мене вбила, а ти був хтозна-де, б’ючись за те, що тебе не обходить, дурню.
— Нащо ці розмови? — процідив капатас крізь зуби. — Ти не віриш у мій здоровий глузд? Мене якраз обходить, щоб лишатися таким, яким я є: і так щодня.
— Авжеж, ти не міняєшся, — відказала вона з гіркотою. — Завжди думаєш лише про себе і про те, щоб стягати собі замість платні добрі слова з тих, кому до тебе й діла нема.
Між ними була якась протиборча близькість, настільки ж тісна, на свій лад, як і близькість згоди та приязні. Він не пішов тим шляхом, на який його сподівалась навернути Тереза. Це вона спонукала його залишити корабель, у надії, що він стане другом і оборонцем її дівчатам. Жінка старого Джорджо знала про своє слабке здоров’я, і її мучив страх, що її старий чоловік залишиться сам, а діти — беззахисними. Вона хотіла привласнити цього на позір спокійного і надійного парубка, чутливого і поступливого, сироту з самого малку, як він їй сказав, без жодних зв’язків в Італії, за винятком дядька, власника фелюги, який так зле з ним поводився, що він утік, коли ще не мав і чотирнадцяти. Він здавався їй хоробрим, беручким до роботи, настроєним пробитись у житті. З вдячності та зв’язаний звичкою, він став би їй із Джорджо за сина, а коли Лінда підросте, то хтозна… Десять років різниці між чоловіком і дружиною — не так уже й багато. Он її благовірний — років на двадцять старший за неї. А крім того, Джан’ Баттіста був привабливий молодик, вабив чоловіків, жінок і дітей сáме отим глибоким душевним спокоєм, який, мов погідні сутінки, робив ще спокусливішою його багатонадійну енергійну поставу та рішучу поведінку.
Старий Джорджо, ні сном ні духом не відаючи про жінчині думки та надії, мав до свого молодого земляка велику пошану.
— Не можна тримати чоловіка на припоні, — не раз казав він їй, цитуючи на захист неперевершеного капатаса іспанське прислів’я.
Вона ж дедалі більше ревнувала Ностромо до його успіхів. Боялася, що він вислизає з її рук. Була вона натура практична, і він здавався їй бездумним марнотратником тих чеснот, за які його так високо цінували. Мав з них замало користі. Розсипáв їх, на її думку, обома руками всім підряд. Не заощаджував грошей. Вона сварилась на нього за його бідність, його подвиги, його пригоди, його любовні походеньки та його репутацію, але в серці своєму ніколи його не зрікалась, наче він і справді доводився їй сином.
Навіть зараз, коли вона була хвора, хвора настільки, що відчувала холодний чорний подих близького кінця, вона захотіла його бачити. Ніби простягала закляклу руку, аби міцніше вхопити свою власність. Але вона переоцінила свої сили. Думки її не слухались — вони стуманіли, як і її зір. Слова заплітались на вустах, і лише головна тривога та мрія її життя була, схоже, надто сильна, щоб скоритися смерті.
Капатас відказав їй:
— Я чув це багато разів. Ти несправедлива, але я не ображаюся. Просто зараз ти, як бачу, надто слабка, щоб говорити, а в мене замало часу, щоб слухати. Мені доручили одну дуже важливу роботу.
Тереза з видимим зусиллям запитала, чи це правда, що він викроїв час, аби привезти до неї лікаря. Ностромо ствердно кивнув.
Вона була втішена: її страждання полегшувала думка, що цей чоловік зволив зробити так багато для тих, хто направду потребував його допомоги. Це був доказ його дружби. Її голос зміцнів.
— Мені більше потрібен священник, ніж лікар, — промовила вона жалібно.
Голови вона не повертала, лише скосила очі, аби побачити капатаса, який стояв біля її
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.