Читати книгу - "Без крові. Така історія"

що сплять зараз у моєму ліжку, вони прекрасні і вони належать тобі. Дівчину звати Аврора. А він хлопець з Єгипту, і я навіть не знаю, скільки йому років. Спочатку я хлопців купувала. Одного дня, прокинувшись від заціпеніння сорокарічної жінки, я збагнула, що постаріла і моїх чарів уже замало для безоплатного їх зваблення. Я мала дуже багато грошей, отже, я почала ними платити. Перші кілька разів було бридко, та повір мені, ковток алкоголю може зробити прийнятним геть усе. Пізніше я навчилася робити все, що заманеться. Я платила їм, бо вони лягали зі мною в ліжко, і цьому я навчилася саме в тебе. Я ні на мить не забувала, що вуста мої постаріли, а шкіра зів’яла. Я не оголююся перед ними і не хочу аби мене цілували. Саме через їхні тіла ми збираємося разом, а не через моє. Я спостерігаю за ними, торкаюся, проводжу язиком по їхній шкірі. Я вдихаю аромат їхнього тіла і слухаю їхні стогони задоволення. Трахатись з ними я не люблю, а якщо таке й стається час від часу, то лише від виснаження. Для того, щоб трахатися, треба бути дуже близькими, ти сама мене цьому вчила. З часом я зрозуміла, що можу отримувати щось більше. Я почала купувати дівчат. Найвродливіших серед тих, що могла знайти. Проте я робила це не через задоволення, бо цієї втіхи я вже давно не відчуваю, можливо, відчувала ти, але я загубила її на дорозі, і тепер мені не подобається кохатися з жінкою, що вродливіша за мене. Не знаю. Я плачу їм за те, щоб вони були поряд зі мною і, залишаючись поряд, зваблювали чоловіків. Чоловіків я обираю сама. Тих, що мені подобаються. З бідняками все набагато простіше. Дівчата їх ваблять, але ми їх женемо геть. Спочатку я залишаю їх, щоб тішилися одне одним. А сама читаю в сусідній кімнаті і відчуваю таке, що зрозумієш, лише переживши. Потім усе відбувається дуже природно. За мить я вже поряд із ними, спостерігаю. Мені подобається збирати крихти з їхнього святкового столу, бо то не крихти, а щось незабутнє. Мені подобається торкатися волосся того хлопця, що зараз кохається, брати до рота його пеніс, поки він цілує молоді вуста, яких я вже не маю. Правда ж, це щось тобі нагадує? Ти сама була такою, Єлизавето, ти ще не розуміла своєї сутності, але ти теж була такою, ти могла приховувати це під непроникністю свого хирлявенького, блідого і скаліченого тільця, але ти теж була такою. Як же ти змогла не розірватися навпіл у тій поволоці однаковісіньких днів під звитягою страху, ховаючи всередині таке бажання, а ззовні оточена таким сліпим світом? Але ти впоралася, не зламалася, і ось тепер ти тут. Розважайся, Єлизавето.

І не зважай на ці сорок прекрасних років за плечима чарівної жінки, дружини і матері. Господи, як же нестерпно боляче знову читати ці рядки. Як ніяково. Як можна було жити в тій облуді і бути такою шляхетною й такою сліпою. А які тоді були дні; хай пробачить мені Бог, але якими ж ті дні були праведними. Несподівано міцніє ця загадково-неймовірна здатність нехтувати своєю недосконалістю, ба більше — своєю гріховністю. Сором та й годі. І все ж таки є щось величне в тому плині літ, коли сповнені енергії людські створіння, докладаючи титанічних зусиль, спрямовують усю свою силу на те, щоб стати дорослими. У них з’являється краса, притаманна статуям грецьких богів, де гротескність їхньої молодості магічним чином набуває золотавих обрисів і пропорцій, продиктованих почуттям відповідальності, мудрощами досвіду й ослабленням зрілих тіл. Часто навіть вираз обличчя набуває просвітленості, що не була властива відчайдушній молодості. Приходить затяжна пора, протягом якої ми стаємо матусями і татусями, покірно продовжуючись у наступних поколіннях, і наше життя стає впорядкованим. Чи можна уникнути такого перетворення? Навряд чи. І чи було б життям існування без скрутних життєвих зим? І чи є життям ваше нескінченно-інфантильне, марнотне гортання днів? Так, а ще в нашому віці ми благословенні пізнанням того, як уперто й витривало пробивається на поверхню зерно, що зимує під сніговою ковдрою. І ми навчились це цінувати. За ці сорок років я навчилася схилятись перед безкінечним тріскотінням з-під землі, перед упертим стогоном з-під снігу, перед німим відчаєм у самому серці спокою, перед безмежною слабкістю і непорушною стійкістю балансування на хисткому піску — нездоланною тривогою через те, що щаслива в такий спосіб. І щохвилини боялася, що вистачить однісінького погляду перехожого, миті самотності, однієї зайвої хвилини, очікуючи подругу, — і несподівано, без усілякої на те причини, усе завалиться. І ми, як човни після бою, знову повернемося в порт. У порт, яким були замолоду.

Хоч, справді, для декого так нічого і не змінюється. І сердечна відлига обминає їх стороною, а на сторожі поважно-спокійної старості до скону лишається похмура зима. Але зі мною та Єлизаветою, дівчинкою з вип’ятими вперед грудьми і гарно зачесаним волоссям, усе було геть не так. Мені це допомогло побачити, як повільно згасало життя у Василієві, моєму любому другові, моєму чоловікові, нашому чоловікові. Тож, коли він пішов, я, поглянувши в очі своїх дітей, несподівано більше не віднайшла причин, чому я маю жити задля їхньої молодої краси, а не задля своєї. І я повернулася до тебе. Ми з тобою залишили діло на півдорозі. Прийшов час довести його до ладу.

Тому, перше, що я зробила, — більше не була милостивою. По-друге, перестала платити молодим хлопцям. По-третє, припинила шукати Ультімо. Я докладала багато зусиль, щоб зрозуміти, як же так сталося, що я відчувала в ньому потребу, хоч для цього мені й знадобилося багато часу. Тепер я знаю, що Ліберо Паррі помилявся, коли казав, що я народжена кохати Ультімо. Жодна жінка не приходить у цей світ, щоб кохати когось. Я народилася, щоб метатися. Це щира правда і жива я аж дотепер, бо щодня безжально мщуся. Проте, ніде правди діти, ти, маленька моя Єлизавето, таки була закохана в Ультімо і завжди будеш. Щодо цього старий Паррі не помилявся. Ти не хотіла цього зрозуміти і дуже довго не бажала це усвідомлювати. Але це правда. Ми з тобою нікого більше не кохали. Це погано, дивно і незбагненно. Але ми завжди знали, що в його золотій тіні віднайдемо свій порятунок. Він наводив у світі лад щоразу, як ми руйнували його, поряд з ним ми завжди могли не приховувати своє єство. Так