Читати книгу - "Без крові. Така історія"

з далечі бачу безліч учинків, яким не маю пояснення. Тіла, пане Ліберо, наші тіла були, неначе іграшки без інструкції, якими ми не вміли користуватися. Своє я майстерно гайнувала за писанням щоденника, але все це робилося для того, щоб не користуватися ним удень, при світлі сонця. А Ультімо, принаймні судячи з того, що я пригадую, носив його повсюдно, неначе завеликий плащ. Так, я мала зробити йому щось, певно, що мала б, і я, немов у тумані, пам’ятаю, як одної ночі сміялася, пам’ятаю танець жестів, який я не хотіла розуміти, слова, які я заклинала не говорити. Але що саме я йому зробила, я не знаю напевне.

Я йому відповіла, що ще не народилася, але це людям важко втямити.

Мені знадобилося багато часу, щоб з’явитися на світ. Тоді все відбувалося саме так.

Проте, пану Паррі я сказала лише:

— Я не була закохана в нього.

— Буває, — відповів він.

Повернувшись у свій розкішний номер у готелі на березі озера, я спакувала валізи. Прийшов час їхати. Який прекрасний слід зостається, коли, забравши всі свої речі, ти залишаєш по собі лише безлад, твій безлад, і як прикро, що давати йому лад будуть знуджені покоївки з відсутнім виглядом. Сяду на потяг і поїду до Рима. У мене двійко синочків і купа незроблених речей. Я маю чоловіка, до якого я радо повертаюся. Я отримуватиму задоволення від того, що за вікном один краєвид заступає інший, а я, ховаючи руки під шаллю з індійського шовку, тихесенько гратиму Шуберта.

Після стількох років мені було надзвичайно приємно знову вести свій щоденник. Але це лише частина тих незбагненних речей, що трапляються зі мною цими днями. Яка ж пора року в серці, якщо воно стрімголов біжить на поміч забутим рокам, уявляючи, що почуло їхній поклик про допомогу?

Перш ніж ми попрощалися, Ліберо Паррі знайшов ще трохи часу, щоб розповісти, як йому вдався трюк із карбюратором, що навіть присяжні ні про що не здогадалися.

— У будь-який час вам це може стати у нагоді. І ще дещо, — додав він. — Ультімо був сухоребрий, як кістяк, отакенні вуха і мишасто-сірі очі. Я це знаю. А ще мав такий хворобливий вигляд, ніби повсякчас потребував лікування, чи не так?

— Так, у нього був саме такий вигляд.

— Так-так, — погодився Ліберо Паррі. — Та він мав золоту тінь, і ви були закохані в нього. І досі його кохаєте. І це почуття ніколи не згасне, бо це саме те, для чого ви народилися.

Я спитала, що значить «золота тінь».

— Пусте. Ті, у кого на серці образа, зрозуміти не зможуть.

Він подав мені руку. Покалічену руку, яку використовує лише для кількох важливих жестів.

Він пішов кульгавим, але впевненим кроком, а я дивилася йому вслід. Та лише тепер я збагнула, що попри наші нескінченні балачки я так і не запитала, що зараз з Ультімо, і чи знав батько, де його син і що робить. І сам Ліберо розповів мені стільки історій, але всі вони були про маленького хлопчика, що біг позад батька, немов те, що за стільки років його син змужнів, не мало більше до нас жодного стосунку. Нісенітниці. Було б так природно про це поговорити, а натомість ми змовчали, і я навіть не знаю чому.

А, може, й знаю.

3:47 вечора.

Сіннінлпон, Англія, 7 травня 1969 року.

Так багато років по тому

Ну гаразд, зроблю цю дурницю. А чому ні? Тим більш, що сон до мене не приходить. Літня шістдесятисемирічна пані знову починає вести свій дівочий щоденник і

Любий щоденнику, я завинила тобі ще одну, останню сторінку: ось вона. Та мені знадобилося трохи часу, щоб її дописати. Бачиш ці розтягнуті і змучені літери — це я писала. Вони ховалися за швидкою рукою двадцятирічної дівчини і за гарним почерком сорокалітньої чарівної красуні, якою я вже не є. Вони були квітами в сімені.

Де ти був усі ці роки? Ти лежав у моїх валізах, ось де ти був. Навіть коли я викинула геть увесь мотлох, ти лишився. Я завинила тобі останню сторінку. Тримай.

Я сиджу в невеличкій залі й пишу тобі у світлі маленького абажура. Я залишила тих двох у ліжку і причинила двері. Хочу, щоб вони спали, поки я не спатиму в очікуванні останнього завтра, що чекає на мене. Я так на нього чекала, і з глибини мого минулого воно знайшло мене. Напевно, це буде особливий день. Ніхто не здатен цього зрозуміти, і я нікому не можу розповісти бодай щось. Мене всі вважають божевільною. Нехай думають, що заманеться. Не маю бажання пояснювати. Не для них вона, ця історія. Вони гадають, що я божевільна, стара, злостива баба. Це неправда. Але мені приємно, що вони так думають. Хоч я б воліла, щоб вони пам’ятали, що я несказанно, до божевілля багата. Цей привілей я не заслужила, але завдяки становищу, що він надає, я можу командувати іншими. Саме цього я завжди бажала. З дитинства про це мріяла. А тепер я щодня маю таку можливість. Я гадки не маю, що змушує дитину рости, повсякчас мріючи про помсту, але зі мною було саме так, і марно я роками переконувала себе в тому, що то була лише дитяча примха, з якою треба боротися. Паскудства. Злість від образи, її смакування, її жвава енергія — ось що було для мене життєдайним джерелом, тому доки я цього не захотіла зрозуміти, я не жила. Хоч у молодості я була так до цього близько, я з цим засинала і просиналась, це було на моєму тілі, було його ароматом. У молодості… з її злиднями, недоїданням, — а у мене вона була саме такою, — я була занадто юною і твердолобою, і не розуміла своєї сутності, хоч ніхто її не розуміє в таких молодих літах, ніхто. Але як же я люблю ту дівчинку, що вечорами з ручкою в руці знищувала родини, зриваючи з себе одяг на очах заведених бухгалтерів, труячи свою нудьгу, немов шкідників! Тоді я була з тобою, Єлизавето, ми були разом, та я не могла нічим тобі зарадити, я намагалася до тебе докричатися, але ти мене не чула. Та я волію, щоб ти знала, що я тебе не зрадила, навіть так часто помиляючись наприкінці, я лишилася тобі вірною. Я божевільна стара, непристойно заможна і лиха. Я тобі це завинила. Я винна тобі тих двох вродливих створінь,