Читати книгу - "Холодний Яр"

біллі на город чи за клуню і там залишали, продірявивши кожному серце багнетом. Перед світанком, стосорокдва трупи вивезли підводами до ліса і там у різних місцях позакопували. Не утік ні один чекіст. Кожний „подарував“ повстанцям короткий карабінчик, револьвера, дві бомби, шкіряну куртку та хромові чоботи, — усе новеньке. До того два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.

Дід Шевченко „фільозофує“:

— Був загін „вечека“ і... загув... Як корова язиком злизала... Приїдуть тепер до села нові чекісти і: „У вас тут „вечека“ не було часом?“ Дядько почухається туди-сюди і: „А-тож! Були, ночували... Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями“... — „А деж вони?“ — „А хто-зна! Зібралися раненько тай пішли у „Чоту“ бандитів ловити... Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять... Щасть Боже!... Дуже хароші люди були...“.

— Добре — добре, діду, але як буде яка червона частина у селі стояти, щоб діти часом не виговорилися — не одно ж певно прокинулося і бачило як в’язали...

Дід свиснув.

— У нас, брате, тепер діти такі ростуть: або нічого ще не розуміє — або як уже кумекає щось — то розуміє, що язик за зубами треба держати.

По вечері штаб зібрався на нараду на схилі Вовчого Шпиля. Командування поповненим третім куренем приняв Кваша. Обговоривши положення — виробляємо такий плян: відіслати двісті чоловік на підкріплення булавної сотні в Холодноярському лісі. Завтра вночі перейти залізницю. Наступної ночі, обійти Кам’янку з протилежного боку і відрізавши червоним шляхи відступу вобабіч по залізниці — нагнати їх на Холодний Яр.

Другого вечора виступаємо вздовж недокінченої залізничної лінії, що мала зв’язати Чигирин з головною лінією. Залізницю перейшли тихо і отаборилися в „Кучурганах“ у бондурівському лісі. Та тогож таки дня — плян був змінений. Із Суботова наспів зв’язок з відомістю, що з боку Побережжя увійшли до Чигирина червоні частини силою до двох тисяч чоловік. Готовляться до наступу на Холодний Яр. Постановляємо проробити з Чигирином те саме, що плянували з Кам’янкою. Тим більш, що тут, виповнити таку „операцію“ було значно лекше. Як би удалося відрізати ворога від моста на Тясмині та не пустити на Олександрівку — то волею-неволею мусілиб червоні утекати вздовж Тясмина на холодноярські села. Пославши зв’язки до Холодного Яру, щоб села приготовилися зустрічати „товаришів“ як ми їх із Чигирина „налякаємо“ — переходимо вночі назад через залізницю. Цього разу затрималися на залізничній лінії довше. Забравши в будці інструменти — розгвінтили рейки на цілому відтинку і перервали у кількох місцях телеграфічну лінію. Зняті рейки — кожна на плечах кільканадцяти козаків, помандрували з нами до ліса, де їх закопали позиченими на хуторі рискалями. Ця „надпрограмова“ робота задержала нас і до ліса поблизу Чигирина бриґада прийшла щойно перед полуднем. Під Чигирином кипів широкий бій. Отаборившись на краю ліса — висилаємо кінну розвідку, яка скоро вернулася з відомістю, що то знову „розвоювалася“ Стецівка. На цей раз не сама — з нею Чернече та велике Семигірря. Об’єднавшись, повстанці пішли в наступ на червоних у Чигирині, та збиті вогнем противника, повільно відступають. „Фронт“ розтягнувся на полях за Чигирином. Наші кіннотчики попередили повстанців, що зараз їх „підпоможемо“ і додали їм духу. В штабі виникнула маленька суперечка: чи йти на Чигирин і вдарити по червоних з тилу — чи підсилити фронт повстанців. Дорога була майже однакова. Перемогла думка, щоб таки нагнати ворога назад на Чигирин, а потім на Суботів.

Коли наші відділи з’явилися за лівим крилом повстанців — відступ припинився. В повстанчих лавах залунали бадьорі крики. Хоч повстанці переважали числом ворога, та більш половини їх були озброєні косами, штилями, рискалями, саморобними списами. До рушниць і двох кулеметів — майже не мали вже набоїв. Один кулемет зіпсувався.

Червоні щедро поливали селянську лаву кулями принаймні із шести кулеметів, що до них, як видно, мали солідний запас набоїв. У повстанців було вже декілька убитих і чимало ранених.

Залишивши 2-й курінь у резерві — розвиваємо 1-й і 3-й в лави позаду лав місцевих повстанців. Побачивши таке підкріплення, червоні почали повільно відступати. Та на обрії з’явилася широка лава ворожих резервів, що виступали із Чигирина. Досить було глянути по лавах ворога, щоб уяснити собі, що червоних було вже на полі значно більше двох тисяч.

Лава повстанців пересунулася вправо, щоб зробити місце для наших куренів. Займаємо найбільш небезпечний відтинок фронту проти якого ворог був найміцніший. Фронт повстанців, що розтягнувся вправо на добрих два кілометри — був забезпечений від обходу Тясмином. Наше ліве крило було відкрите. Отаман посилає на нього Чорноту з кінною сотнею. Треба було стежити, щоб не обскочила нас ворожа кіннота, що в межичасі могла наспіти до Чигирина, тай треба перехоплювати червоноармійців, як би захотіли утекати в напрямі ліса. Давши наказ, Деркач затримав Чорноту.

— Гляди, Андрію, не ув’яжися в бій... Кількадесять верхівців багато не зроблять, а стратити їх не маєм права... Обходь з крила та лякай „товаришів“ із ручних кулеметів здалека...

Андрій насунув шапку на очі.

— Не бійсь, отамане... Без путя не ув’яжуся, а лякати буду — як тільки дасться.

Деркач, Отаманенко, Петренко і я, не злазячи з коней, радимося перед лавою 1-го куреня, як краще використати положення. Що бій ми виграєм — смішно булоб сумніватися. Сили ворога і нашої бриґади — були приблизно рівні. Та... ми ще мали „надвишку“ — тисячі зо три селян довколишних сіл. Одушевлені нашою присутністю, дядьки, роз’ярені спаленням Стецівки та сьогоднішними стратами — без набоїв впруться у Чигирин понад Тясмином... Найважніше — не дати ворогові утекти, знищити його дощенту. Головні сили червоних зосередилися на рівнині, що закінчувалася скалистими обривами „дорошенкової“ гори. Смакуючи близьку перемогу, уява малює образ, як ворожі лави, відрізані від доріг у Чигирин — летять до нього з камінної стіни метрів із двісті заввишки...

До нас наблизився старий сухорлявий селянин, босий, з підкоченими вище колін штанями, з коротким саморобним списом в руці.

— Я із Стецівки — хочу з найстаршим отаманом говорити.

Деркач нахилився на коні.

— Я найстарший — що скажете?

— Треба розпорядитися, щоб „товариші“ через міст на Побережжя не утекли. Хай краще у воду лізуть — Тясмин усіх змістить.

— Нема мови — що краще, а як же по вашому із мостом розпорядитися?

— А ось давайте мені парудесять добрих хлопців із кулеметом, я їх на левадах перехоплю човнами на той бік;