Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

більше з тебе нічого взяти, і одне тримає тебе в світі, що зроблено тебе по от такому подобію, що пруха тобі скрізь, куди б тебе доля не кидала, як би руки не виламувала. Хтось з боку дивиться і заздрить. А значить всі сплять, всі бздять, всі свинячать, а ти віддуваєшся, як останній мент, якщо не піймаєш ту образіну, із скалозубою усмішкою, з очима, задоволеними і задивленими у життя. Тільки смерть може так безсоромно заглядати в обличчя, у свої володіння, цинічно харкати на пройдене, бо вона знає початок свій, свою жниву, свою працю, свою роботу. Хто він, що його винесло у промисел Господній, чи він просто нікчемне бряцкало, що його можна назвати людським життям чи ще чимось таким, від чого не відмахнешся. Стануть, як у черзі за макаронами, сіллю, ковбасою і вирячать очі: мовляв, ти наш пророк, ми з тебе, сволочуга, не злізимо, давай пророч нам. Нікчема він, Ракша, велика нікчема, що видає себе за володаря світу, а лету мухи не може зупинити. Ні втишити, ні бажання припинити свого неспроможний. Тут державних мужів пачками шаткуватимуть, а ти знову вчепився в оббілованого пресою педераста, що тільки розважається, аби тільки волю дали… Стій, Ракша… Стій… Щось в цьому є. Жорстокість, наче нічим незадоволений, наче у нього забрано все на світі, і він хоче одібрати у такий немислимий спосіб. Потім тиша. І здебільше старі, ветхого віку пенсіонери та зарізані мисливським ножем діти, з яких взяти нічого, — кілька батистових шаровар. Так і твій Ромодан, що підгадував правду під себе, а як підгадав під міністра, то грюкнув не своїми кістками початком, а трупами ближніх своїх.

За три дні Ракша знав Централ, де парився Ромодан. Весь інтерес у нього пропав, бо на дачі Ромоданові джигіти ледь не забили, а відпустили, значить, як мента опущеного, не страшного, навіть самі при бажанні могли віддати під руку закону. Але найменше на це зважав Ракша, а повзав під стінами тюряги і нарешті подибав, як Ромодана ставили для перевірки обличчям до стіни, цього разу заблизько до ґрат, а тому піймали одне одного поглядами, і Ромодан усміхнувся, і очима показав на зграї голубів, що летіли над дахами Лук'янівки. Потім заперечливо похилитав головою, мабуть, заперечивши, що то голуби, й знову повторив той же жест. Тричі, синхронно, коли його не розвернули міцні руки та не запхнули притьма до камери. Ракша в задумі подався під сльотливий передноворічний дощ. Скоро Новий рік. Не було б ще проблем з ідіотами, так вони собі Новий рік вигадали. Юзило Ракшу, навіть дуже вертіло колишнього полковника, коли він дивився на іграшкові кульки, на блазнів, підчеплених за руки, за голови; на роздягнених красунь у вітринах, залитих бурштиновим світлом, як мармеладом; на яскравий, існуючий è багатьох уявах світ нездійсненного, немислимих фантазіях світ. Так і життя проходить, як вода зимою, як холод у спеку: чого бажаєш, ніколи не приходить, а як прийде нікому воно вже не треба. Ти не потрапив на той поїзд, на те щастя, для когось воно іншого, Ракша, а той марить другим. І все по колу. А Ромодан собі молився у тюремній камері. Йому за добру поведінку повернули телевізор. Міністр мчав за кермом, обтяжений власними роздумами і владою.

7

Ліліт

Напевне, він відчує спокій тільки на четвертий день, коли зустріне Річчі, цього зеленоокого блондина. Перші три дні Іван тільки звикатиме, як до чарівної передноворічної ночі: переддих свята, казковість ілюмінацій. Напевне — це те, що він шукав упродовж скількох років. Спокій і тиша. Тихими лілейними вечорами його новий приятель, ще зовсім не коханець, грав на гітарі, закинувши ангельське обличчя, з вигостреними скулами, але м'яко зрізаними тінями вроди, і його слова лилися, як обірвані кимось шматки печалі. Ці куски невихололого щастя. Він спостерігав за Річчі, за його плавними, напівжіночими порухами, як за великою, але невимовно гарною істотою зовсім іншого світу, з глибоким голосом, трепетними переливами його душі. «Правда, ми будемо після смерті, як ангелочки на хмаринках», — говорив Річчі вкрадливо, приглушеним голосом, що вуркотів і переливався у борлаці, разом зі спазмами пристрасті. І так доти, аж поки це між ними не трапилося. Відразу, прокинувшись серед ночі, кинувши оком на його округле, жіночої чистоти плече, Іван зрозумів пустоту свого колишнього, недавнього прожитого життя. Так починався у нього четвертий день життй на Мінській, у великому білому домі. П'ятим днем Річчі привів нового коханця, але тільки Іван спробував вставити щось всупереч, як Річчі тільки лукаво підморгнув, показавши мізинцем з довжелезним манікюром, на «ролекс», що вільно теліпався на кисті прибульця, де ще примостилася витатуювана змійка чи булькатий смішний дракон. Наступним днем з під'їзду вийшли тільки Іван та Річчі під білозубі усмішки, заздрісні погляди односельців та однодумців. Цю пару захоплював тільки здоровий, справжній чоловічий секс, а вже потім взялася ота прагматична, майже селянська жилка у Річчі. Постало перше: куди дівати покійників. Іван мовчав, хитро бігаючи усміхом по обличчі; він спостерігав виважені рухи, жіночі і плавні, велетенські зелені очі — комахи Річчі, — пропадають за білосніжними більмами або пухнастими віями; Іван підводився, дивився у темряву, на вузьку ложбину між домами, освітлену іржавим ліхтарем, що колисався на вітрі, на істоту, на світло її очей, що в них тонуло іржаве світло. Потім він чув, як позаду дихає, гаряче, по-звіриному, уривчасто, в багато разів жаскіше, ніж жінка, його новий приятель. Тоді він першим, наче з опалу, почав:

— Ось скоро Новий рік. У хаті, окрім барахла та бряцкалок, нічого немає…

Річчі похопився, кинувся до кишень, готовий виконати будь-яку забаганку, як одразу осів:

— Ти хочеш…

— А не викидати їх собакам. Хоча вони не кращі собак. Вони не мали права на таке життя. Вони на нього спокусилися, — говорить Іван, і Річчі від того робиться легше.

Заздалегідь дбаючи про гарний настрій у святковій оселі, Річчі понаписував на красивих листівках, з вензелями, з хвостами, з пуками іскор від шампани, розсипаних у вигляді золотих блискіток полями, запрошення усім тим, хто мав пари. Наголушувалося, радше делікатно натякалося, що без пари на гостину приходити не слід, але гостеві будуть раді, принаймні можуть чомусь навчитися в ідилічно влаштованому сімействі Річчі. Отакої понавигадував. Річчі ходив кімнатою, наспівував, — хурчала м'ясорубка. Голос Сари ніжно і трагічно, інфернально розливався під високими стелями.

— Все тільки для тебе, любчику, — говорив Річчі, одягнений у жіночий халат. Він погравав стегнами, що Івану аж нудило, і він лежав годинами