Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

Якби йшлося про те, щоб наблизити мистецтво до людей, жертвуючи витонченістю форми та «естетськими витребеньками», то я міг би довести, що саме світські люди, а не електромонтери, і є справжніми невігласами. Ось чому народне мистецтво, з огляду на його форму, призначається радше членам Жокей-клубу, ніж членам Загальної конфедерації праці; що ж до сюжету, то народні романи наганяють на простих людей таку саму нудьгу, як дитячі книжки на дітей. Читаючи, ми намагаємося перенестися в іншу сферу, отож робітники цікавляться князями не менше, ніж князі робітниками. Уже на початку війни пан Баррес проголосив, що художник (Тиціанового рівня) насамперед повинен служити своїй вітчизні. Але він може служити їй лише в разі, якщо відчуватиме себе художником, тобто не перестане вивчати закони, проводити досліди і робити відкриття (такі самі непрості, як наукові), не думаючи ні про що інше — навіть про вітчизну — опріч правди. Не наслідуймо революціонерів, які зі «свідомости громадянського обов’язку» коли не нищили, то принаймні зневажали твори Ватто і Латура, малярів, що прославили Францію більше, ніж усі маляри революції. Анатомії, мабуть, байдуже, чи було вражливе вийняте з грудей серце. Не з доброти чистого серця, а доброта ця була велика, Шодерло де Лакло написав «Небезпечні взаємини», а Флобер не з уподобання до дрібної чи великої буржуазії узяв сюжети для «Пані Боварі» та «Виховання почуттів». Дехто запевняв, що мистецтво у добу пришвидшених темпів буде стисле, ЯК ІНШІ перед війною пророкували, що війна триватиме недовго. Залізниця мала вбити й нахил до споглядання, отож марні були б наші жалі за добою диліжансів, але на зміну їм прийшли автомобілі, щоб знову завозити туристів до занедбаних церков.

Підсунутий життям образ насправді приносить нам у цей момент складні й вельми строкаті враження. Наприклад, вигляд палітурки уже прочитаної книжки заснував літери її титулу місячним промінням далекої літньої ночі. Смак уранішньої кави з молоком приносить нам невиразну надію на погожу годину, яка так часто, коли ми пили каву з білої піали (порцеляна в неї берка і ледь побрижена, ніби молочний кожушок), а день тільки заповідався, починала нам усміхатися в ясній непевності тогочасного ранку. Година не тільки година, це начиння, наповнене запахами, звуками, намірами, аурою. Те, що ми називаємо дійсністю, становить певну сув’язь між тими враженнями і тими спогадами, які оточують нас водночас, — і цю сув’язь нівечить звична кінематографічна візія, яка то більше відбігає від правди, що силкується зводитися до неї — сув’язь єдина, і письменник мусить її віднайти, аби злучити нею назавше в реченні два різні поняття. Працюючи над описом, можна вибудовувати нескінченний ряд предметів, які фігурують в описуваному місці, та ба, правда виникне лише тоді, коли письменник візьме два різні предмети, усталить їхній зв’язок, чимось подібний у мистецтві до наукового закону причинности, — і замкне його неминучою клямрою гарного стилю; щось таке буває навіть у житті, якщо, випинаючи рису, спільну для двох вражень, воно визволяє єдину їхню сутність, сполучаючи обидва — аби врятувати їх від мінливости часу — в метафору. Хіба сама природа, з цього огляду, не наставляла мене сама на мистецьку путь, хіба не була вона сама початком мистецтва, часто-густо не даючи мені пізнати красу однієї речі інакше, ніж у речі іншій — комбрейський полудень тільки у грі дзвонів, донсьєрські ранки — у шульпотінні калориферів? Зв’язок може бути не надто цікавий, предмети пересічні, стиль кепський, але допоки не буде цього, вважай, нема нічого.

Але було і щось більше. Якби дійсність була щось наче покидьки досвіду, однакового майже для всіх, бо якщо ми кажемо: негода, війна, стоянка, освітлений ресторан, квітучий сад — усім відомо, що ми маємо на увазі; якби дійсність зводилася до цього, вистачило б, мабуть, і своєрідної кінематографічної стрічки про ці предмети, а «стиль» і «література», які відбігають від простої заданости, стали б щонайбільше штучним додатком. Але що б залишилося від дійсности? Пробуючи здати собі справу з того, що діється насправді у момент, коли щось справляє на нас враження — як отого дня, коли на мості через Вівону я гукнув, узрівши тінь від хмари на воді: «А бодай тобі!», і підскочив з радости; або у хвилю, коли, слухаючи Берґотта, не здолав краще висловити своє враження, як у словах: «Це чудово!», а вони були приший-кобилі-хвіст; або коли Блок, розлючений чиєюсь вихваткою, молов зовсім не те, що могло б якось підходити до цієї надто вульгарної історії: «Що не кажіть, а поводитись отак — це просто фффан-тастика»; або коли я, влещений теплим прийняттям у Ґер-мантів та ще й підхмелений їхніми винами, не міг утриматися, щоб не шепнути собі на відході: «А все-таки вони чарівні, життя з цими людьми було б усипане трояндами», — я впевнювався, що цю засадничу, єдино правдиву книгу великий письменник повинен не вигадувати у звичайному розумінні слова, скоро вона вже існує в кожному з нас, а тільки тлумачити. Обов’язок і завдання письменника — це обов’язок і завдання тлумача.

Отож, якщо йдеться, скажімо, про неточну мову самолюбства, то підправити лукаву внутрішню мову (яка щораз далі одбігає від первісного і заразом центрального враження) з метою домогтися її збігу із щирою мовою, підказаною враженням, взагалі не легко (бо проти неї змагається наше ледацтво), а подеколи, скажімо, у випадках пов’язаних із коханням, така корекція просто болить. Усі моменти нашої вдаваної бай-дужости, усе наше обурення брехнею коханої, такою природною, такою подібною до тієї, яку ми практикуємо самі, словом, усе те, чого ми не переставали (щоразу, як нас зраджували чи робили нещасними) говорити не лише коханій особі, але навіть, чекаючи на неї, і самим собі, торочити без угаву — по-думки, а часом і вголос, порушуючи тишу кімнати чимось на зразок: «Ні, їй же бо, такі вчинки незносні», або: «Я хотів би щоб це побачення стало останнім, кажу, а в самого серце в’яне», — звести все це до відчутої нами правди, від якої все це так відбігло, означає знищити все, на чому залежало нам найбільше, ось чому, коли ми опиняємося самі в чотирьох стінах, серед гарячкових обмірковувань листів і демаршів, ми провадимо з собою палку розмову.

Навіть у мистецьких розкошах, яких ми, зрештою, шукаємо в гонитві за враженнями, саме враження як таке, що не піддається висловленню, ми намагаємося відсунути і щонайшвидше покинути на узбіччі, а натомість ухопитися в ньому за те, що дозволить нам зазнати насолоди від нього, хоч ми й не осягнули його