Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Вів’яна

Замовкла. Весь блідий, мовчав Марін.

«Мій сину, чуєш, що вона сказала?

Що ти на се?»

Мовчить, мов та стіна,

Марін, сльоза лиш в оці заблищала.

«Скажи, чи правду мовила вона?

Христом тебе небесним заклинаю!»

Він затремтів і наче десь із дна

Душі добув слова на світло дня:

«Ні, я не винен. Я її не знаю».

У мене мов тягар із серця впав.

Та ось коршмар неначе сього й ждав,

У лютості страшенному розпалі

Прискочив і в лице Маріну дав.

Зросились кров’ю щоки ті зів’ялі,

А злий коршмар кричить: «Брехуне клятий!

Ти ще перечиш? Ти її не знав?

Чи я тебе в господі не видав?

Чи хочеш і мені брехню завдати?»

«Мій сину, чуєш, що й отець свідчить

На тебе? Що на се сказати маєш?»

Марін стоїть недвижно і мовчить.

Я до дочки: «Чого ж тепер жадаєш?»

Коршмар

Чого насіяв, най тепер і жне!

Вів’яна

Жадаю, щоб за жінку взяв мене.

Я

(до Маріна)

Мій сину, справедливе їх жадання.

Коли небачно ти свій шлюб зламав -

Признанням до вини твоє мовчання -

То йди у світ! Гріх менший будеш мав,

Зламавши монастирськії обіти,

Ніж жити тут і гріх тяжкий таїти,

А може, й інших зводячи на гріх.

Та тут Марін упав мені до ніг

І скрикнув: «Отче, всяку кару нині

Вкладай на мене, хоч живцем у гріб

Вели зарить, лиш на коршмарський хліб

Не шли, на мужа тій страшній дівчині!

Страшна вона! Не можу й глянуть я

На неї без страху. Пекельна мука

Не може гірша буть, як ся змія!»

Мов рідне щось, мов голос сина, внука,

Взяли мене за серце ті слова,

Та впертая стареча голова

Умом холодним серце заглушила.

«Він винен»,- думка зразу се рішила,

І про одно лише я міркував,

Аби скінчить без зайвого скандалу

Та справу протягти, а там помалу

Склонить Маріна. Я розтолкував

Се коршмареві шептом. Він згодився

Чекати, доки можна, і пішов

З дочкою. Я з Маріном сам лишився.

«Мій сину,- став я промовляти знов,-

Скажи тепер, що сталося з тобою?

Не бійся! Всі живемо боротьбою,

Всім хитрий демон часто бурить кров.

Згрішив ти,- ну, та хто з нас без гріхів?

Господь дав силу нам, щоб гріх минути,

Та грішним дав три шляхи до покути,-

Чи ж ти не знаєш тих святих шляхів?

Вони зовуться: сповідь, жаль, відплата.

Признайся, жалуй і все зло направ

А буде вся провина з тебе знята».

Марін стояв блідий і все мовчав.

І дарма я на нього напирав,

То лагідно, а то й грозить почав,

І стала річ моя гнівна, завзята:

«Безчесний хлопче з серцем кам’яним!

Чи знов ти чорту власть дав над собою?

Чи знов своєю клятою грізьбою

Він засклепив уста твої? Чи з ним

В душі ти хочеш богу ще служити,

Отсе святеє місце ще сквернити?

Покайся! Ще три дні тобі даю

До намислу. Як за той час свою

Не зміниш волю, не всмириш гординю,

Не виявиш серед братів усіх

Свій гріх

І не візьмеш за жінку ту дівчину,

То клятву я страшну на тебе кину,

З монастиря навіки прожену

І браму за тобою сам замкну»

Пройшли три дні. Вся братія зібралась

На монастирському подвір’ї. Став Марін

Обвинувачений перед їх збором. Він

Блідий був і мовчав; не обізвалась

Ані одна душа в тій скорбній справі,

Лиш я, серед усіх них ставши на мураві,

До нього тихим голосом озвався:

«Що маєш нам сказать? Уже ти нагадався?

«Не винен я»,- відмовив він виразно,

І дрожі не було у голосі його.

До братії звернувся я приязно

І запитав: «Не зна хто з вас чого,

Щоби за ним свідчило або проти нього?»

І одноголосно сказали всі: «За ним

Усе його життя, що прожили ми з ним,

А проти нього не свідчить нічого».

Те саме й я обдумав за ті дні,

Бо в чуйності жили ми всі та в згоді

І не було таємної вини

Ні в кого з нас, хіба в отсій пригоді.

Тому лишив я все на божу волю,

Поки не виявиться щось нове,

А сам за той час щиро бога молю,

Аби не затемнилося чуття живе

В моїй душі, аби в тім божім дому

Я кривди свідомо не учинив нікому.

І кождий день я ждав на коршмаря,

Що надійде знов до монастиря

З дочкою та з домаганням своїм

Або з оружною та п’яною юрбою,

Що в нього вчилася розпусти та розбою,

Нападе силою на божий дім.

Але минали дні за днями тихо;

Здавалося, минуло наше лихо,

Та нагло вдарило воно, мов грім.

Пройшли три місяці від того дня,

Як на Маріна та наскочила пеня,

Коли одного ранку, скоро світ,

Застукано у монастирську браму.

Се був коршмар і з ним чималий супровід:

Кінь віз дочку, за нею йшла услід

Бабуся, що була за повивальну маму;

Вона несла повитую дитину,

При ній ішов коршмар і вів свою дружину,

За ними ж ані дать, ні взять

Оружних їхало на конях пар із п’ять.

У монастирський двір ми всіх їх не впустили

І перед брамою дитину охрестили,

О що просив коршмар. Як се я довершив.

Маріна він покликать попросив,