Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

варто! — заперечив Димитр, смикаючи вуздечку. — Але жалкувати теж не слід! Що можна втратити в цьому житті? Хіба що в’язницю? А в душах вона — найтяжча! Пам’ятаймо про те!..
Чи просто пташеняті з гнізда летіти вперше?Донині все було приємно й просто. Теплий пух гнізда, смішні грайливі браття, смачна пожива в дзьобі батька або матері. Та поступово наростає пір’я, у серці виника бажання дивне і страшне, тривожить все єство солодким, трепетним передчуттям... Передчуття польоту... А раптом я не полечу? А раптом не зумію? Небо глибоке і страшне, чарівне й недосяжне. Що з того, що батьки літають? Вони, можливо, народилися з такою здатністю. Внизу, вгорі, з боків — безодня. Під пташеням — тісне гніздо, а перед ним — безмірність для польоту. Щебече мати, кличе, просить: — Відважним, синку, будь! Хіба ж даремно крила в тебе виросли?

Що таке падіння Люцифера-Світоносця? Чому воно сталося у Всесвіті, на Землі, в кожній душі? Що означає страхітлива катастрофа, яка й досі лихоманить буття, кидаючи в безодню розпачу душі, породжуючи безліч легенд і містифікацій, сіючи зневіру, потоки лукавства, обману, занепаду?

Перекази твердять: заздрість, гординя. А може, щось простіше? Скажімо, розчарування.

Ти сприймаєш Бога, учителя, вождя, ведучого, наставника крізь екран любові, захоплення, безоглядної віри, мислиш і дієш відповідно до ідеалу, що його засвоїв і зробив своїм. Ти вже не мислиш себе окремо від ведучої зірки, від великої мрії про торжество святого заповіту, чим би він не був — моральним кодексом духовності, ідеєю загального добра чи планом побудови гармонійного суспільства. І раптом — розчарування!

Там, де захопленому духові ввижалося сяйво любові та праведності, проявляється сутність агресивна, злобна і гордовита. Не всеосяжний дух добра й гармонії, а лукавий ревнивець, котрий не допускає поруч з собою не лише когось вищого, а навіть рівного.

Те саме з ведучим, з вождем. Той, хто вважався мудрим і безпомилковим, поєднуючим в собі досвід віків та безліч і героїчних попередників, виявляється убогим ліліпутом, розгубленим боягузом, жорстоким духовним упирем, сповненим ненависті та заздрості до кожного, хто зберігає в серці краплину стихійної радості.

Я аналізую всі ці проблеми з нинішньої позиції, намагаючись осмислити стан юної розгубленої душі в катастрофічні періоди буття, коли образ «ведучого» тьмяніє, падає, а ти залишаєшся самотнім під байдужим поглядом невблаганного неба. Що діється тоді з ідеалами, і вірою в добро, любов, вірність? Чи не розмиваються усі ці духовні скарби, як сіль у воді, втративши орієнтир авторитета — духа чи людини, котрі уособлюють сутність творчого поклику, за яким ти йшов?

Чи не породжуються таким чином легіони сатанинських сил у легендарному небесному царстві, бо, розчарувавшись у так званому творцеві, розгублюють на космічних манівцях свій ведучий алгоритм, перетворюючись у тривіальних чортів, дияволів, демонів?!

А хіба не те саме тут, на Землі? Гляньмо довкола. Тепер, коли пишуться оці спогади, сотні тисяч юнаків та дівчат, втративши гармонійні соціальні орієнтири, кинулися в апендикси розмаїтих псевдодуховних та квазі-культурних капканів. Ідоли впали, а нових «богів» ще нема. Кожен творить сам собі регіонального божка або вдячно кидається на екзотичну приманку року, наркотиків, мікровождів, безбережної анархії або й цілковитого нігілізму, що веде до людиноненависництва, до заперечення сенсу буття. Ми підійшли до апокаліпсичного порогу, за яким — пробудження, політ на нововирощених крилах або — падіння в безодню, щезання із сторінок Всесвіту, з Книги Життя.

Вертаючись до катастрофічного сорок першого року, я згадую, що юнацькій душі було невимовно тяжко зберегти рівновагу поміж вихорами зневіри, цинізму, байдужості, злорадства та відвертої зради або злочинства. Для мене ідеали соціалізму, братерства, гуманізму, побратимства, співчуття до скривджених ототожнювалися з самою сутністю життя. Навіть думка не виникала, що можна жити, працювати, творити в ім’я марного проживання, нагромадження харчів, матеріальних вартостей, предметів, убрання. Можливо, це був своєрідний духовний полон, після якого людина вже зливається з самим шляхом, дорогою до ідеалу. Можливо! Якщо це полон, то я й досі не звільнився від нього, двічі пройшовши крізь вітчизняні табори позбавлення волі, а перед тим звідавши морок окупації та труднощі війни й повоєнних літ.

Згадуючи минуле, я щасливий, що зумів не впасти перед очевидністю політичної та соціальної девальвації структури, створеної ренегатом революції. Десь у глибині душі був живчик, який вібрував певністю у незнищенність духовних вартостей. «Квітка й серед багнюки не втратить своєї краси, — казав мій дід Василь. — А багно, навіть всівшись усередині квітки, не звеличить себе».

Та повернемося до тих вогняних літ. Щоб збагнути нинішні дороги зрілого духу, треба ще раз пролетіти бодай подумки над благословенними юнацькими стежками.

Затихли канонади. Відкотилися вдалину фронти.

Пройшли селом — до переправи — колони обеззброєних червоноармійців та матросів. Прогуркотіли вулицями мотоцикли та автомашини випадкових армійських патрулів вермахту. А потім — тиша, розгубленість. Попередня влада розтанула, щезла, випарувалася. Нової ще не було. Душі, звиклі принишкло опускати очі долу, злодійкувато заметалися довкруги: а що можна потягти до гнізда, барлоги, нори?

Колгосп. Там же наше добро. Взяте колись від нас, нагромаджене нашими стараннями, видерте з нашого рота. Голови нема, правління нема, телефонних дзвінків з району нема. Пропадати багатству, чи що? Е ні, нема дурних!

За кілька годин все господарство було розтягнуте до останньої цурки. Де яке колесо, автомобільна шина, дошки, скирти соломи, вікна, двері, залізяччя в кузні, вози, сани, фарби, цинкова бляха — коротше кажучи, все до іржавого цвяха опинилося в закапелках селянських дворів. «Мов корова язиком злизала, — сміялися колишні колгоспники. — Чортом воно породжене -до чорта й пішло!»

Та сміялися вони завчасно. Незабаром приїхало з Борисполя начальство — німець у цивільному, два місцевих типи: один працював до війни в райвиконкомі, ще один, здається, в побуткомбінаті. Звеліли обрати старосту, призначили коменданта поліції, запропонували вступати до цієї організації добровільно, а якщо ні — мобілізують хлопців відповідного віку силою. Комендантом став місцевий хлопець Давид (по-вуличному Давидок), лейтенант