Читати книгу - "Мауглі"

Думаючи про це, Мауглі відчув такий несказанний жаль до себе, що гаряча сльоза не втрималася в нього на очах і скотилася на коліна. І, дивна річ, коли Мауглі почав жаліти самого себе, йому одразу полегшало, і він відчув себе майже щасливим. «В ту ніч, коли Ранн ховав Акелу, я врятував Зграю від Червоних Собак, — пригадував Мауглі. Потім він згадав останні слова вовка-одинака, і ці думки заспокоїли його. — Тоді Акела перед смертю говорив мені багато дивних і незрозумілих речей. Це, мабуть, тому, що наш шлунок стає іншим, коли ми вмираємо. Він тоді говорив, що… Але ні! Що б Акела не казав, я належу до Джунглів! Я не людина!»

Спогади про битву на берегах Вайнганги викликали в Мауглі дивне збудження. Тому останні слова він вигукнув так голосно, що дика буйволиця, яка відпочивала в очереті, підскочила і заревіла:

— Ух! Людина!

— Ні, — відповів їй Майза, дикий буйвіл. — Він не людина. Це вовк без шерсті із Сіонійської Зграї. В такі ночі він бігає скрізь.

— Ух! А я думала, що він людина, — мовила буйволиця, заходячись коло трави.

— Запевняю тебе, що ні. Чого ти кричиш, Мауглі? Хіба є якась небезпека?

Замість відповіді Мауглі передражнив буйвола.

— Небезпека, небезпека! Ти, Майзо, лише і думаєш, є небезпека чи ні. А до самого Мауглі, який метається цілу ніч по Джунглях, тобі байдуже!

— Чого він так голосно кричить? — запитала буйволиця.

— Та вони всі так кричать, ті, хто топчуть траву і не знають, що її можна їсти, — сказав Майза із презирством у голосі.

— Тепер мені грубіянять! — зітхнув Мауглі. — Під час минулих дощів і не за такі слова я вигнав Майзу з його калюжі та поїхав на ньому по болоту верхи.

Мауглі простягнув руку, зламав очеретину і кинув її із зітханням убік. Буйвіл продовжував ремиґати, а буйволиця блукала і щипала траву.

— Ні, я не вмиратиму тут, — сказав Мауглі про себе. — Навіть Майза, який однієї крові зі свинею і крокодилом Джакалою, і той сміється з мене. Піду з цього болота. Хай буде, що буде. Підводься ж, Мауглі!

Йдучи з болота, хлопець не втримався від того, щоб не підкрастися до Майзи і не штрикнути його ножем. Величезний буйвіл стрімголов вискочив з калюжі з таким шумом, наче вибухнула гармата. А Мауглі дивився на переляканого звіра і реготав до нестями.

— Іди-но тепер і розповідай усім, що якось вовк без шерсті із Сіонійської Зграї врятував тебе, — глузливо говорив він.

— Вовк? Ти вовк? — хрипів буйвіл, борсаючись в болоті. — Який ти вовк? Усі Джунглі знають, що Мауглі був пастухом свійської худоби. Ти таке ж людське поріддя, як і ті, що порсаються там, на хлібних нивах. Ти з Джунглів? Знайшов, що сказати. Хіба справжній мисливець Джунглів крався б крізь очерет, наче змія, лише для того, щоб так зле пожартувати? На це здатен лише шакал. Так осоромити мене перед моєю буйволицею! Виходь-но краще на тверду землю, і я покажу…

Майза не завершив своєї фрази, бо від злості його рот наповнювався піною. Відомо, що навряд чи хтось інший у Джунглях має такий дратівливий характер, як буйволи.

Мауглі чекав, поки той пихкав і фиркав, і дивився на нього своїм непорушним поглядом. Нарешті, коли буйвіл заспокоївся настільки, що міг його вислухати, хлопець звернувся до нього з питанням:

— Чи не знаєш ти, Майзо, є тут неподалік від боліт барлоги Людської Зграї? Цю частину Джунглів я зовсім не знаю.

— Іди на північ, — проревів Майза ще сердито, бо Мауглі штрикнув його досить сильно. — Іди до них у село і вихваляйся своїм кепським жартом, на який здатен лише безволосий пастух, як ти.

— Людська Зграя, Майзо, не любить розповідей про Джунглі. І не варто так сердитися. Я не думаю, що через одну зайву подряпину на шкірі треба так хвилюватися. Піду погляну на це село. А ти заспокойся. Адже не щоночі приходить Володар Джунглів, щоб пасти тебе.

Мауглі стояв на нетвердому ґрунті на краю болота, упевнений, що Майза ніколи не наважиться кинутися на нього. Потім вів повернувся і рушив у дорогу, сміючись із гнівних слів буйвола.

— Мабуть, сила ще не зовсім пішла від мене, — говорив собі хлопець. — Отрута, певно, не дісталася кісток. Що це, зірка, чи що, ген там, так низько над землею? Ні, це Червона Квітка, така ж, як та, біля якої я лежав ще до того, як потрапив до Сіонійської Зграї. Одного разу я бачив її, тож нехай тут буде кінець моєї сьогоднішньої прогулянки.

За болотом починалася широка рівнина, на якій блимав вогник. Багато часу пройшло відтоді, як Мауглі зустрічався з людьми. З тих пір він уникав їх. Але цього разу світло вогню чомусь тягло його до себе, наче якась дичина.

— Погляну на них. Подивлюся, як змінилася Людська Зграя.

Хоча хлопець знаходився в абсолютно незнайомій йому частині Джунглів, однак він, не вагаючись, побіг по росяній траві просто до хатини, з вікна якої линуло світло. Коли він підійшов ближче, кілька собак відчули його і загавкали.

— Нехай буде, як судилося, — мовив Мауглі, безшумно опускаючись на землю. Перед цим він так голосно завив по-вовчи, що всі собаки одразу замовкли. — Що ж я робитиму в цих людських барлогах?

Кажучи це, Мауглі несвідомо провів по губах рукою: згадав, як люди розбили йому колись камінням