Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Навмання витяг із купи папірців накладну і вперто став вчитуватись у кожну цифру.

Робочий день, та умовна кількість годин, яку оперативник має безпосередньо віддавати службі, бо в нього справи ніколи не йдуть з думок, — закінчувався.

Погосова в кімнаті не було. Дроздов несподівано для всіх подав рапорт про відставку і якось тихо, непомітно зник з управління. Тільки порожній стіл нагадував про колишнього майора.

Та ось Гера Погосов повернувся з сусіднього кабінету, де віч-на-віч розмовляв з якимось «розкаяним грішником», і, всміхаючись сам до себе, ховав у шухляду папери.

Погосов давно подобався Юрію. І своєю спокійною доброзичливістю, і навіть зовнішністю: стрункий, з лагідною усмішкою, яка, народившись десь глибоко в душі, зсередини освітлювала все його обличчя. А можливо, й тим, що Погосов, хоч і старший від Юрія, поводився з ним, як рівня. Тепер, коли Дроздов пішов з міліції і вони залишилися вдвох у цій кімнаті, зблизилися мовби ще більше.

Юрій непомітно глянув на сусіда. Погосов мляво порався у шухляді стола. З обличчя його ще не зникла та задоволена усмішка, з якою повернувся в кімнату.

На думку Юрію спали розповіді товаришів про те, що злочипці дають прізвиська оперативним працівникам відділу, яких вони на своє горе знають особисто або про яких чули від інших. Вовченка вони називали просто Вовком. Дроздова — Шакалом, а Погосова — Дрімаючим удавом. За якоюсь асоціацією згадавши це, Юрій, дарма що був заклопотаний, мало не розсміявся. Здавалося, Гера зараз і справді ліниво «перетравлює чергового кролика», як любив казати в таких випадках Дроздов.

— Георгію Ованесовичу, — звернувся до нього Юрій.

Погосов підвів голову, але Гармашеві здалося, що товариш не бачить його, а все думає про щось своє.

«Я б його не Дрімаючим удавом, а Сплячою красунею назвав», — подумалося Юрієві, і від цієї думки враз зникла та незручність, яку відчував, коли змушений був звергатися по допомогу до когось із старших працівників.

— Георгію Ованесовичу, я тут заплутався, — признався він. — Ні чорта не розумію.

Капітан підсунув свій стілець до Юркового столу.

— Що там не ясно?

Гармаш коротким жестом показав на купку папірців.

— Усе не ясно.

— Так-таки — все? — перепитав Погосов.

— От дивіться, — підсунув до нього папірці лейтенант. — За документами все в ажурі. Але ж це неправда, я знаю. Надіслав ревізорів — раз, другий. Усе гаразд! Ні надлишків, ні нестачі. Скільки товару одержали з бази, стільки й продали, якщо ж не продали, то є в наявності. І за кількістю, і за асортиментом. Зачароване коло!

— Головне, не гарячкуйте, — зауважив Погосов. — Кожне діло потребує спокою. А навіщо це вам: одна ревізія, друга, третя. Тепер хоч сотню зробіть їх — усе буде в ажурі… А знаєте ви, Юрію Сергійовичу, що таке «дірка»? — раптом спитав він, і погляд його став гострий, напружений, наче оперативник докопався до провини самого Юрія.

— Дірка від бублика? — і собі сумно пожартував юнак, вважаючи, що це Погосов образно оцінив наслідки його праці.

— Нічого подібного. «Дірка» в крамниці, на полицях?

— А-а… — Юрій чув про це від Вовченка.

— А знаєте ви, що таке творчість? — допитувався далі Погосов. — Не знаєте? Творчість оперативного працівника? Здогадуєтесь? А що таке «творчість» у лапках? «Творчість» шахраїв? Адже вони теж не позбавлені кмітливості. Шукають, як уникнути відповідальності, прагнуть так прихитритися, щоб їх не викрили… Так-от, одним з прийомів шахраїв і є ця сама «дірка». Тямущий завмаг не візьме жодного «лівого» товару, коли в нього в крамниці на цей товар немає старого невикористаного наряду. Ясно?

Юрій кивнув. Але він ще не розумів Погосова повністю.

Погосов підсунув до себе папірець.

— Так. Накладна на жіночі босоніжки, поліетиленові. Ціна п'ять карбованців. Одержано триста пар… на полицях — триста пар… Якщо на полицях триста пар, значить, не продано жодної. Яка дата накладної? Перше серпня. Ревізії? Двадцяте. Як же це? За три тижні не продано жодної пари? Брехня! Але де наші докази? Поки що нема. Припустимо таке: крамниця продала сто пар. Триста мінус сто дорівнює двісті. А в накладній триста. Тоді шахрай-завмаг сміливо приймає ще сто пар «лівих» босоніжок прямо з фабрики. Сто, і не на одну пару більше. Ви робите несподівану ревізію і виявляєте в крамниці триста пар. Але й за накладною триста. Все в ажурі. «На жаль, покупці чомусь не беруть цих босоніжок, — скрушно скаржиться завмаг. — Як одержав, так і лежать». Що ви можете довести? Цічого. Шахрай чемненько проводжає вас до порога і ласкаво посміхається… У вас же стискається серце. Ви точно знаєте, що маєте справу із злодієм, але довести не можете.

Оце і є «дірка». Скільки продало, стільки й узяв «лівого» краму відповідно до старої накладної.

— Як же спіймати такого?

— Це вже, Юрію Сергійовичу, вища математика нашої оперативної служби. Очевидно, треба думати. Знайти ключик до цих, таких благополучних зовні, накладних. Єдиного рецепта немає. Як і двох однакових справ. У кожному випадку свої особливості… Тут треба і економістом бути, і експертом, і психологом. Шукайте. — Він доброзичливо всміхнувся. — Станьте на хвилину цим самим завмагом. Уявіть кожен крок злочинця, його думки, дії, навіть ночуття. Кінець кінцем спробуйте знайти різницю між тими беретами, босоніжками чи іграшками, які проходять через базу, і тими, які минають її… Хоч це майже неможливо. Але якщо знайдете — виграли справу… — дещо пишномовно закінчив свій монолог Погосов.

Юрієві здалося, що той іронізує. «Легко сказати: знайдіть різницю між босоніжками чи беретами, коли вони всі однакові!»

Тим часом Погосов згріб свої папери, замкнув стіл, сейф.

— Ну, бувайте, — сказав на прощання. — Посидьте, поміркуйте. А вона почекає… Сьогодні немає побачення? Тим краще…

Він вийшов, залишивши Юрія самого у великій кімнаті з порожніми столами і стільцями.

Лейтенант відчув нездоланне бажання підхопитися й