Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

class="book">Слова ті були кинуті недаремно, і недаремно від них вкрилося хмарою Ріхтерові чоло. Молоді, доброзичливі, сповнені завзяття парубчаки ніби хотіли передражнити військових жевжиків, які останніми днями все частіше навідувалися на завод. Одного разу суворий на вигляд полковник навіть звелів Ріхтерові показати йому всю документацію корабля, всі креслення й розрахунки, і, коли Ріхтер категорично відмовився, полковник пригрозив суворими санкціями. «Армія цікавиться вашим винаходом, пане інженер, — сказав офіцер, поблискуючи на Ріхтера старомодним моноклем, — і ви повинні б пишатися з цього, а не бундючитись переді мною!» Ріхтерові залишилося тільки послатися на певні службові приписи і скромно, хоч і досить настійно, витлумачити, що «Левіафан» не має ні найменшого відношення до військового відомства і на нього не розповсюджуються військові статути.

Одного разу Ріхтерові довелося встряти в суперечку з плечистим генералом, що з'явився на завод у супроводі цілого ескорту помічників і експертів. Широким кроком самовпевненої людини, яка звикла зустрічати скрізь тільки покору, генерал наблизився до Ріхтера, недбало підкинув руку до кашкета.

— У мене до вас одне питання, пане конструктор, — сказав тоном милостивої доброзичливості.

— До ваших послуг, — із стриманою посмішкою озвався Ріхтер, відчуваючи, що цього разу йому не вдасться короткою реплікою позбутися непроханого гостя.

— Вантажопідйомність корабля, пане інженер?

— Про це вже повідомлялося в пресі, генерал. П'ять тисяч триста тонн. В майбутньому, коли ми створимо систему повітряних «поїздів», вона зросте до п'ятдесяти тисяч тонн.

— А людей… пасажирів тобто — скільки може брати ваш «Левіафан»?

— П’ять тисяч чоловік, генерал. Плюс сто двадцять чоловік екіпажу.

Генерал опустив голову, замугикав щось собі під ніс. За хвилину знову втупився в Ріхтера впертим, насупленим поглядом.

— Слухайте, пане інженер, а що собою являють вантажні відсіки з погляду, так би мовити, гігієнічності?

— Не розумію вас, генерал.

— Бачите, нас цікавить місткість корабля щодо людей, — сказав генерал, трохи знітившись. — Припустимо, ми замість вантажів беремо тільки солдатів, перепрошуюсь, пасажирів…

— Ага, розумію, генерал, — Кольнув свого співбесідника холодними іскорками очей Ріхтер. — Ви мрієте перетворити «Левіафан» на суцільну повітряну казарму, на велетенський транспорт для перевезення десантних груп. Чи не так, генерал?

— О так! — зрадів генерал, не розгадавши зловтішного підтексту Ріхтерових слів. — Повітряний транспорт, який перекидає за кілька годин на велетенські відстані десятки дивізій, цілу експедиційну армію. Раніше людство не могло й мріяти про це. І тільки ваш корабель…

У Ріхтера на обличчі майнула гримаска гидливості. Генерал вловив її, сам набрався задерикуватості.

— Я прошу відповісти мені цілком офіціально…

Але доказати він не встиг. Ріхтер підняв голову, його бліде, сухувате обличчя дихало нестримною злістю.

— Слухайте, генерал… ви прийшли не за адресою! Ви забули, що маєте справу з цивільною фірмою, яка не виконує ваших замовлень. Трюмні відсіки «Левіафана» зовсім не пристосовані для перевезення людей. І взагалі корабель будується не для військового відомства. Жоден солдат не стане на його борт.

У генерала відняло мову. Його шия, вуха, лице, навіть лиса маківка голови побуряковіли від люті.

— Та як ви смієте!.. Я вас… Я…

— Забуваєтесь, пане генерал.

— Мовчать! — генерал тупнув ногою і, зціпивши кулаки, замахав ними під самим носом у Ріхтера. — Вам це не минеться! Ви маєте справу з головним військовим інспектором… Армія не потерпить образ. Армія ще скаже своє слово. Ад'ютант! Машину! Негайно!

Зафуркотів мотор, хряпнули дверцята, і бурякове обличчя генерала зникло в хмарі куряви.

Зараз, стоячи з Крейським, Ріхтер чомусь пригадав ту розмову і, уявивши на мить червоне, охоплене пароксизмом люті генералове лице, прикинув у думці, який напрямок міг би дати їй цей зарозумілий вояка. Розміри «Левіафана», звичайно, приваблювали. Його тільки з певних, цілком недвозначних міркувань: у тих розмірах він вбачав приховану міць нової таємної зброї, а за нею — тріумфуючий розгін далекосяжних агресивних прагнень.

Тепер, коли корабель був готовий, починався найважчий етап боротьби. Жадібні генеральські очі вже взяли на приціл «Левіафан», кожен день міг стати вирішальним. Чи вистачить їм сил вистояти до кінця, захистити свій винахід, свою мрію і свою долю?

В очах Ріхтера світилося завзяття, юнацька запальність. Очі Крейського були тверді, ледь усміхнені й спокійні.

ОСТАННІЙ ПОВОРОТ

Вони провели цілий день у Ріхтеровій машині. Проносяться за склом голі, потемнілі ліси, набряклі поля, гостроверхі селянські будиночки. Лише де-не-де клаптики снігу нагадують про хворобливо-кволу виснажену зиму.

Не треба ні про що говорити. Їхати собі до далеких гір, до хмар, що купчаться на обрії, мов ціла ескадра «Левіафанів», забувши про грізний орден, про Кремпке, про генералів. Гельда рада мовчанці. Вона боїться одвертої розмови. Боїться і жде її.

Давно вже вирішила розповісти Ріхтерові правду. Та от бракує дівчині мужності. Як одповість Ріхтер на її відвертість? Чи не закінчиться все лихою сваркою? Ні, ні, він зрозуміє її. Мусить зрозуміти…

Ось зараз, хай тільки машина доїде до отієї крихітної будівлі. До останнього повороту. Там Ріхтер уповільнить швидкість, і вона все розповість. Де ж той поворот? Проїхали. Знову пустельна дорога, темний асфальт, зустрічні грузовики.

Нарешті Гельда, набравши в груди повітря й приплющивши очі, з холодком страху в кожній клітині тіла, починає мову. Ріхтер не перебиває її, і вона говорить швидко, хапливо, ніби марить уві сні. Розказує, як після курсів зустріла дружків пана Густава, як повірила їхнім байкам про велику Німеччину, як вони пообіцяли їй відомстити за батька, за наругу…

— Стривай, Гельдо! Яку наругу?

— Над нами… над нашою нацією… Хіба ти не знаєш, Пауль, що червоні зробили з Німеччиною?

Ріхтер обома ногами натискує на гальма. Машина одним ривком спиняється.

— Я більше за тебе знаю, моя люба, — говорить Ріхтер, підводить обережно Гельдину голову, дивиться їй у вічі. — Бідна голівка! Чого тільки не нафарширували сюди! Ти говориш страшні дурниці. Я знаю правду про нашу батьківщину, моя мила. І знаю