Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

Римлянин спробував заспокоїти дівчину. Карлотта назвала його старим, і цим уразила в самісіньке серце. Вона його відштовхнула. Його, Луїджі Санчіонаре, через якого жінки часто змагаються в темних завулках Вічного міста!.. І все ж здоровий глузд примусив Санчіонаре взяти себе в руки. Якби тепер дійшло до скандалу — це була б трагедія. Все тіло зболилося від пожадання.

— Тисячу разів пробачте, синьйорино, — звівся він на ноги. — Я справді вас не так зрозумів.

— Будь ласка, йдіть звідси… — Здавалося, Карлотті важко триматися на ногах. Вона стояла, спершись на двері й важко дихала.

— Я не можу.

— Тільки доторкніться до мене — і я закричу, — попередила вона. — Йдіть!

— Карлотто, я йе можу піти. Прошу вас…

— О Боже, ви мене збираєтеся ґвалтувати? — Це вже нагадувало сцену з водевілю.

— Я не можу піти, — майже закричав Санчіонаре. — Ви заступили двері.

— О!.. — Карлотта відступила вбік, її щоками котилися сльози.

— Пробачте. Прошу вас, пробачте. — Приголомшений невдачею, Санчіонаре відчинив двері і вийшов у коридор.

Сльози й досі текли щоками Карлотти, плечі її здригалися. Це було не від страху чи хвилювання. Всім своїм єством Карлотта раділа, згадуючи, як найстрашніша людина Італії злякано відступила, не знайшовши виходу із ситуації. Моріарті буде задоволений. Вона все зробила так, як він наставляв.

Було не лише принижено гідність Санчіонаре — ображено його честь. Він думав: за інших обставин ота сучка була б його, верещала б вона чи мовчала. Все — і його минуле, й те оточення, в якому він виріс і жив тепер, — підказувало йому, що та напівіталійка має бути покарана і її татусь теж.

Батько Санчіонаре був булочник і, хоча малому Луїджі на той час минало лише сьомий, він пам'ятав: коли дочка різника відмовила його старшому братові, це запалило іскру такої родинної ворожнечі, яка в їхньому кварталі тривала й дотепер.

Та до почуття приниження додався й переляк, викликаний словами Карлотти: «Ви ж такий старий!» Багато хто вважав Санчіонаре досить привабливим чоловіком, через що навіть Адела, жінка серед жінок, постійно ревнувала. Чи, може, це вже початок кінця? Чоловічі стійності та чари Луїджі Санчіонаре починають в'янути, мов старе дерево, що хилиться й повільно вмирає?

Санчіонаре лежав у темряві свого купе, у голові паморочилось від страху та усвідомлення поразки. Він неспокійно совався й метавсь у постелі, відчував найменшу зміну швидкості поїзда, здригався від різких свистків локомотива і міг, здавалося, порахувати шпали під колесами вагона. Надія спокійно відпочити в Мілані виявилася марною — вагони так часто штовхали, переганяючи з колії на колію, поки причепили до французького поїзда, що це ставало нестерпним.

З почервонілими від безсоння очима зустрів він уранці Бенно й звелів принести сніданок у купе. В нього пропало бажання зустрітися з Карлоттою та з її батьком.

На віллі «Остія», пізнього ранку, подаючи Аделі до ліжка сніданок, покоївка принесла також ранкові газети й листа.

Адела Асконта підмостила під спину подушки й приготувалась, у відсутність коханця, поніжитися в постелі. Вона пила маленькими ковтками каву й уважно розглядала напис, немов перед тим, як узяти срібний ніж і розрізати конверт, хотіла впізнати почерк.

Кількома хвилинами пізніше, мовою, щедро оздобленою перлами римських нетрищ, вона наказала покоївці пакувати речі, а Джузеппе послала впіймати екіпаж. Минули хвилини, і мешканці вілли та й сусіди пересвідчилися в тому, що Адела Асконта нагально від'їздить до Лондона.

Першим у будинку на Алберт-сквері задоволених Карлотту й професора привітав Спір.

— Успішно з'їздили? — спитав він, коли вони зачинились удвох з професором у кабінеті.

— Чудово. Перекажіть Сел, щоб ощасливила нас своєю присутністю: вона мені буде потрібна. А нашій тигриці доведеться грати спектакль. Ми підрізали нашому римському приятелеві ніжки й крильця, мов різдвяному гусакові, хоча він про це ще й не знає.

— У нас теж непогані новини, — всміхнувся Спір.

— А саме?

— Кроу.

Професор різко обернувся до Спіра — все інше тепер не мало значення.

— Він поїхав у відпустку! — з великим піднесенням мовив Спір.

— Отже, ми його здолали. — На обличчі Моріарті промайнула посмішка, голова стиха захиталася. — Ці поліцаї — народ обережний. Ви звернули увагу, як рідко вони допускають, щоб скандал набув широкого розголосу? — Він, дуже задоволений, сів до столу. — Відпустка!.. Закладаюся своїми чоловічими здібностями, якщо в нього не відібрали його шматок хліба. Приємно знати, що цього настирного Кроу нарешті взято в шори. Все інше підготовлено?

— Жебраки чатують на вокзалі. Тільки-но італійська дама прибуде, вони повідомлять про це нас.

— Гаразд. З її появою нам треба діяти негайно. Гаррі Аллен готовий? Знає свою роль?

— Вивчив, як ви веліли, й міг би зіграти її на сцені.

— А лист?

— Як ви й наказували, чекає на італійця в «Ленгемі».

— За готелем спостереження ведеться?

— Цілодобово.

— Гаразд. А тепер розкажіть, як жила «сім'я», поки я був у Римі. Які прибутки, які крадіжки, скільки спорожнено кишень?

Вислухавши розповідь Спіра про численні крадіжки, що було повсякденним життям відновленої імперії, професор Моріарті дістав свій щоденник, розгорнув сторінку, відведену Ангусу Мак-Криді Кроу і, мов закриваючи сплачений рахунок, закреслив її навскоси. Переглянув він також і сторінку, відведену Луїджі Санчіонаре, але, повагавшись, вирішальної лінії не провів. Це задоволення він залишив на потім.

Минув тиждень, і містер Шерлок Холмс знову запросив Кроу до себе, на Бейкер-стріт.

— Як ви себе почуваєте, друже Кроу? — весело запитав він, потираючи руки.

— Все ще почуваю себе дурнем, — відповів той. — Свідомість того, що тебе ошукав триклятий Моріарті, настрою не підносить.

— А ваші домашні справи, здається, налагоджуються.

— Звідки це вам відомо? — здивовано запитав Кроу.