Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

вона і справді була нагорі, у тимчасовому святилищі сонця. Другим йшов сонячний жрець, який завершив славослів'я і спускався порожніми східцями у всій своїй красі; білим убранням, бородою і розчесаною на два боки гривою він нагадував Христа, що виходить від Понтія Пілата, з картини Доре. Третім йшов похмурий спантеличений Фламбо.

Джоан Стейсі — смаглява, зі стурбованим обличчям та передчасною сивиною у волоссі, попрямувала до свого столу і діловито переклала на ньому стос паперу. Цей її рух неначе повернув усім розсудливість. Якщо панна Джоан і була вбивцею, то холоднокровність їй не зрадила. Отець Браун поглянув на неї з дивною легкою посмішкою й, не відводячи очей, звернувся до Калона.

— Пане пророку, — сказав він, мабуть, Калону, — я волів, аби ви детальніше розповіли мені про своє вчення.

— Я зроблю це з превеликою гордістю, — відповів Калон, схиляючи увінчану голову. — Але я не зовсім вас розумію…

— Справа ось у чому, — простодушно і сором'язливо почав священик. — Нас учать: якщо хтось нехтує моральними принципами, то певною мірою у цьому є його власна вина. Але все ж ми менш суворо ставимося до тих, чий розум введений в оману софізмами. Чи вважаєте ви, що вбивство — гріх?

— Це звинувачення? — дуже спокійно перепитав Калон.

— Ні, — лагідно відповів Браун, — це захист.

Усі здивовано мовчали. Жрець Аполлона підвівся — повільно, як саме сонце. Він заповнив кімнату світлом і силою, здавалося, що точнісінько так само він міг би заповнити собою й Солсбері-Плейн.[31] Усю кімнату прикрасили білі складки його одягу, рука величаво простяглася вдалину, і маленька чорна постать священика у старій вицвілій сутані виглядала безглуздо і недоречно, наче чорна кругла пляма на білому мармурі Давньої Еллади.

— Нарешті ми зустрілися, Каяфо,[32] — сказав пророк.

— Крім вашої церкви і моєї, на світі немає нічого. Я поклоняюся сонцю, ви — мороку. Ви служите вмираючому, я — живому богу. Ви підозрюєте мене, вистежуєте, як і велить вам ваша віра. Усі ви — шукачі й нишпорки, злі шпигуни, які прагнуть тортурами або підлістю вирвати у нас покаяння. Ви звинувачуєте людину в злочинності, я ж звинувачую її у невинності. Ви закидаєте їй гріх, я — чесноту.

І ще одне скажу я вам, читачу диявольських книг, перш ніж спростувати ваші безпідставні мерзенні домисли. Вам ані найменшою мірою не збагнути, наскільки байдужий мені ваш вирок. Те, що ви називаєте бідою і стратою, для мене не більше, аніж чудовисько з дитячої казки для дорослої людини. Ви сказали, що пропонуєте мені захист. Мені настільки байдуже марево цього життя, що я сам можу себе звинуватити. Проти мене в цій справі є лише одне свідчення — і я назву його. Жінка, котра нині померла, була мені подругою і коханою — не за законами ваших іграшкових капличок, а за законом, який настільки чистий і суворий, що ви неспроможні його зрозуміти. Ми перебували з нею в іншому, не вашому світі, походжали сяючими палатами, поки ви блукали тісними заплутаними провулками. Я знаю, охоронці закону — світські та церковні — вважають, що немає любові без ненависті. Ось вам перший привід для звинувачення. Але є і другий, серйозніший, і я не приховую його від вас. Поліна не лише кохала мене — сьогодні вранці, перед смертю, вона за цим самим столом заповіла моїй церкві півмільйона. Ну, де ж кайданки? Вам не збагнути, наскільки байдужі мені ваші безглузді звинувачення. У в'язниці я лише чекатиму, немов на станції, швидкого потягу до неї. Шибениця доправить мене ще швидше.

Він говорив з ораторською владністю, Фламбо і Джоан Стейсі із німим захопленням дивилися на нього. Обличчя отця Брауна віддзеркалювало лише глибокий сум; він опустив очі додолу, і чоло його прорізала зморшка. Пророк, злегка спершись на стіл, завершував свою промову:

— Я виклав свою справу коротко, більше не маю що сказати. Ще менше слів знадобиться мені, аби спростувати звинувачення. Щодо того, чи здійснив я цей злочин, правда проста: вбити я не міг. Поліна Стейсі впала з цього поверху п'ять хвилин на першу. Людей зі сто підтвердять під присягою, що я стояв на своєму балконі, починаючи з дванадцятої, рівно чверть години. Я завжди молюся у цей час на очах у всього світу. Мій клерк, проста і чесна людина, жодним чином зі мною не пов’язана, підтвердить, що сидів у приймальні весь ранок, і ніхто за цей час від мене не виходив. Він скаже, що я прийшов за чверть дванадцята, коли про нещастя ніхто ще не думав, і відтоді не виходив з контори. Такого повного алібі не було ще ніколи ні в кого: показання на мою користь дасть увесь Вестмінстер. Отже, кайданків не потрібно. Справу завершено.

І, нарешті, я скажу вам усе, що ви хочете вивідати, і розжену останні хмаринки безглуздої підозри. Мені здається, я знаю, як померла моя нещасна кохана. Воля ваша, звинувачуйте в цьому мене, моє вчення чи мою віру. Але звинуватити мене у суді не можна. Усі, хто дотичний до вищих істин, знають, що люди, котрі досягли вищих ступенів