Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Справді, якби Шевченко засуджував «зраду» Мазепи, то, вочевидь, мав би прихильно ставитися до «потерпілого» — Петра І. Але добре відомо, як ставився Кобзар і до цього царя, і до інших російських царів — та й до Росії в цілому. Ось хоча б у поемі «Сон»:

А допитаний у справі Кирило–Мефодіївського товариства студент Г. Андрузький (протокол допиту від 14 квітня 1847 р.) свідчив, що, «засуджуючи Хмельницького, Шевченко звеличував Мазепу» (Кирило–Мефодіївське... — 1990. — с. 504). Та й М. Драгоманов свого часу прямо називав Шевченка прихильником Мазепи. Цікаві спогади залишив сучасник Кобзаря П. Селецький (Записки... — 1884), з яких випливає, що Шевченко — в опері, яку їм запропонувала написати княжна В. Рєпніна, — «хотів показати його (Мазепу. — М. Л.) поборником свободи в боротьбі з тиранією Петра». А коли у Селецького «в запалі суперечки вирвалося слово: “зрадник”, то вони «з–за цього ледь–ледь не посварилися». Зрештою, «кожен залишився при своїй думці, тим справа й скінчилася в Яготині».

Та навряд чи подібних «дослідників» збентежиш висвітленням дійсного стану речей, адже — знають, що роблять! Тож і не дивно, що, не обмежуючись таким, м’яко кажучи, дуже своєрідним трактуванням мотивації вчинків однієї з найтрагічніших постатей української історії, вони вдаються до подібних перекручень і щодо самого Шевченка. На їхню думку (Анисимова. — с. 204), «Шевченко разом із Чернишевським і Добролюбовим боровся проти роз’єднання братніх народів — російського й українського», ба навіть — «розкривали шкідливість націоналістичних прагнень Куліша...» І якщо насправді, як наголошує столичний літературознавець В. Мовчанюк (2000), «жодних фактів такої боротьби Шевченка проти Куліша, та ще й у спілці з Чернишевським і Добролюбовим, історія не знає», то... тим гірше для фактів!

Та послухаймо, нарешті, самого Мазепу (Борщак, 1933. — с. 21–22): «Пред Всеведуючим Богом протестуюся і на том присягаю, що я не для приватной моей ползи (стиль та орфографію оригіналу в основному збережено. — М. Л.), не для вииіших гонораров, не для большаго обогащенія, ані для інних якових–нибудь прихотей, но для вас всех, под властію й реіментом моїм зостаючих, для жон і дітей ваших, для общаго добра матки моей отчизны бідної України... хочу тоє при помощи божай чинити, щоб ви, з жонами й дітьми, і отчизна з войском запорожским, так от московской, як шведской сторони не погибли. А як бим яких–нибудь приватних моїх прихотей тоє дерзал чинити, побій мене, Боже, в Трійце святой єдиний і невинна страсть Христова, на душі й на тілі». Ці наміри, до речі, підтверджують і статті офіційного договору Мазепи з королем Карлом XII (там само), зокрема: «...2. Все, що завоюється з бувшої території Московського царства, належатиме на підставі права війни тому, хто цим заволодіє, а все, що, як виявиться, належало колись руському народові, передається й затримається при українській державі». Ось вони, дійсні мотиви вчинку гетьмана Мазепи, які упродовж століть так силуються спотворити заплічних справ майстри від історії.

А «поблизу містечка Семіоновки», пише Д. Бантиш–Каменський у своїй «Истории Малой России», виданій 170 років тому (1993. — с. 396), Мазепа «виголосив таку промову військам: Ми стоїмо тепер над двома безоднями, готовими поглинути нас, якщо не минемо їх, обравши шлях надійний... Зброя вирішить долю монархів. Станемо оберігати незалежність... В шведах маємо не тільки друзів і союзників, а й благодійників. Вони послані нам Богом для визволення отчизни нашої від рабства й презирства. Подбаймо про інтереси наші, попередьмо небезпеку. Цього вимагає від нас потомство. Страшімся його проклять». Ось чого прагнув і чого боявся Мазепа на схилі літ.

Навіть відкритий ворог Мазепи князь Меншиков, — це саме про нього ще у 1706 р. генерал Рене казав (Соловьев, 1989. — с. 607), що він, «яму під ним (Мазепою. — М. Л.) риє», аби самому загарбати Україну, — нарікаючи у своєму листі до царя від 26 жовтня 1708 р. на «злохитру поведінку» Мазепи й дійшовши висновку, що «певна річ, він зрадив», визнає, однак, що «коли він це вчинив, то не для одної своєї особи, але й заради всієї Украйни» (Письма... — 1951. — с. 864–865). А відомий російський історик XIX ст. О. Брюкнер взагалі вважав «спробу визволення України з–під панування тодішньої малокультурної московської імперії як «айн героішер акт» (Мацьків, 1995. — с. 186), себто героїчним вчинком. І навіть довгочасний супротивник запорозького козацтва турецький султан узяв Мазепу під свій захист, незважаючи на численні домагання Петра І. Як пише у своїх спогадах німецький історик Й. Барділі (там само), коли цар вимагав від Порти видачі «зрадника» Мазепи, султан, посилаючись на Коран, не схотів видати «такого чоловіка, що так щиро боровся за волю, свободу та права свого народу, що зазнав стільки переслідувань за те, щоб тільки зберегти свій народ від упокорення під московським ярмом, і тому мусів шукати захисту спершу у шведського короля, а тепер у Туреччини».

Разом з тим, ще й сьогодні деякі наші історики, схоже, так і «не зрозуміли» (хоча, на думку І. Борщака, сьогодні про незрозумілість та загадковість задуму Мазепи «можуть говорити неуки або люди злої волі») справжніх намірів гетьмана. Ось лише один взірець такого «нерозуміння», ба більше — непримиренно–викривального підходу, який блискуче продемонстрував вже побіжно згаданий кандидат історичних наук Л. Вишневський (1985).

Якщо дехто, ну, скажімо, той же Ч. Вітворт, бодай намагався розібратися у мотивах вчинку старого гетьмана, то — і це буквально з перших слів впадає в око — пан Люціан без довгої паузи одразу