Читати книгу - "Звичайна вдячність"

бо чекати самому йому здавалося нестерпним. Його привіз Карл, який не мав спокою в нашій присутності. Оскільки наша родина була незаможна, зазвичай він швиденько вшивався звідси. Дощ не вщухав, сіре небо поступово тьмяніло. Дорослі сиділи у вітальні, а ми з братом — на ґанку. Ми не говорили — дивилися на дощ, який щосили бив по деревах.

Плин часу в будинку Драмів тієї ночі змінився. Кожна мить нагадувала терези: на одній чаші — абсолютна віра в краще, а на другій — нестерпне очікування найгіршого. Тато радив молитися. Він молився багато і відчайдушно, молився сам, молився з нами. Я та Джейк іноді молилися з ним. Мама жодного разу до нас не приєдналася, вона безпорадно сиділа й мовчки дивилася поперед себе. Часом її очі скаженіли, але потім знову згасали.

У четвер уранці почали приходити сусіди і татові парафіяни. Вони завітали до нас, аби підтримати й запропонувати свою допомогу. Хтось приносив печеню, хтось домашній хліб чи пиріг. Маму звільнили від кухні. Дід та Ліз приїхали до нас рано. Ліз готувала сніданок з продуктів, що їх нам люб’язно приносили. Вона чудово вправлялася на кухні, і того тривожного дня її дар був для нас невеличким дивом. Дід зустрічав людей біля дверей і щиро дякував від імені батьків. Батько був поруч із мамою, яка не виходила з вітальні, Еміль сидів із нею.

З Манкейто завітав голова методистської громади — пан Конрад Стефанс, і запропонував провести служби замість тата. Батько подякував і пообіцяв обдумати його пропозицію.

Мотоцикл Гаса час від часу мелькав за вікном. Він то приїжджав, то кудись зникав. Гас постійно підтримував зв’язок з Доулом, який з головою занурився в пошуки Аріель. Сержант кілька разів приїздив до батька, вони щось тихо обговорювали, а потім він їхав далі. Решта так і сиділа в цілковитому невіданні. Як я дізнався пізніше, Доул розповідав татові інформацію, яку вдалося зібрати помічникам шерифа та поліції. Схожих на сестру дівчат бачили в чоловічій компанії в одному з барів, хтось стверджував, що її помітили біля міста Мортон, а деякі навіть бачили Аріель на зупинці в містечку Редвуд-Фоллз.

То був страшний період для нашої сім’ї. Ми з Джейком частенько ховалися в спальні, що, здавалося, була єдиним нашим прихистком. Джейк лежав на ліжку, тримаючи в руках комікс. Замість того, щоб читати, він мовчки витріщався на стелю. Іноді працював за своїм маленьким робочим місцем над пластмасовими модельками літаків, наповнюючи кімнату в’їдливим запахом клею. Я здебільшого сидів на підлозі біля вікна і дивився на церкву по той бік вулиці, розмірковуючи над батьковим Богом. Під час служби тато часто говорив про віру в Бога і в те, що, попри все, як би нам не було самотньо, Він завжди поруч. У тому мерзенному очікуванні я ніскілечки не відчував, що Бог поруч. Я молився, і на противагу татові, який вірив, що його слова чують, мені здавалося, що я розмовляю з порожнечею. Усе було марним — від Аріель не було чутно нічого, а наші нерви були на межі.

Дощ не вщухав цілий день, години тонули в глибокому тумані чекання та страху. За весь цей час батьки майже не спали, вигляд у них був моторошний.

Тієї ночі ми з Джейком лежали під ковдрами, аж раптом шериф подзвонив татові. Батько стояв у коридорі поруч із нашою спальнею. Я підвівся і стояв біля порогу, намагаючись уловити суть розмови. Засмучений і похмурий, він наказав мені повертатися до спальні, а сам пішов униз до мами, діда, Ліз та Еміля, які сиділи у вітальні. Як мишка, я прокрався до верхньої сходинки і став підслуховувати:

— Не лише наша сім’я страждає після зникнення Аріель, — повідомив тато.

Через Воррена Редстоуна на сім’ю Денні О’Кіфа накотилася хвиля звинувачень. Їх залякували по телефону, вони навіть більше не відповідали на дзвінки. А напередодні хтось жбурляв у будинок каміння і розбив вікно вітальні. Батько сказав, що поїде до О’Кіфів, аби вибачитись перед ними.

— Вибачитись за що? — спитав дід.

— За байдужість інших.

— Про що ти? — дід не здавався. — Ці люди пригріли в себе Редстоуна. Боже милостивий, Натане, ти думаєш, вони не знали, хто він є насправді?

— І хто ж він насправді, Оскаре?

— Він… він… від нього завжди самі неприємності, — слина летіла з дідового рота.

— Які неприємності?

— Ну, — намагався пояснити дід, — то було давно.

— Оскаре, мені пречудово відомо лише те, що Воррен Редстоун захистив Френка від Морріса Інґдала, який намагався його скривдити.

— У нього знайшли кулон Аріель, — беззаперечно зауважила мама.

— Саме так, — заторохкотів дід. — А що ти на це скажеш?

— Френк стверджує, що Редстоун їх знайшов.

— І ти віриш брехні індіанця? — відрізав дід.

— Індіанець… — батько промовив це непохитно, проте без злості.

— Якщо хочете почути мою думку, то саме в цьому і вся суть, Оскаре. Знущання над О’Кіфами не мають нічого спільного з моєю донькою. Сповнені жорстокості та упереджень, люди використовують зникнення Аріель, аби звести власні рахунки. Саме тому я їду до них, щоб вибачитися за пекло, в якому опинилася ця сім’я.

— А якщо з’ясується, що Редстоун причетний до зникнення Аріель? — гірко мовив дід.

— Аріель не могла зникнути просто так. Є інша серйозна причина, — відповів тато. — Я щиро в це вірю. І я вірю, що вона скоро повернеться. Немає жодної підстави, аби наражати