Читати книгу - "Чорнобильська комедія"

Нігтями під струменями води він зішкрібає з тіла чорнобильський бруд.

Приміщення наповняється паром, теплом…

У світлій футболці, м’яких вельветових джинсах, кросівках — Сергій виходить у прохолодний, затінений хол гуртожитку. Зіштовхується з приятелем.

ПРИЯТЕЛЬ: Привіт! Ну, де влітку був? Я тільки з моря, класно відпочив. А ти?

СЕРГІЙ: В Чорнобилі…

ПРИЯТЕЛЬ (затинається): Н-н-ну… Ти ж тепер не помреш? Я маю на увазі, протягом року…

СЕРГІЙ: Я? Помру?

Виходить на вулицю.

Зелена травичка газону… Чисте прозоре повітря… Шкіру зігріває ласкаве сонечко…

Сергій вдихає на повні груди. Вперше за довгий-довгий-довгий час.

І під футболкою, на якій вітрильний корабель, вимальовуються м'язи. Легені наповнюються чистим повітрям. Ніжно пестить шкіру сонечко…

Сергій завмирає, розкинувши руки в сторони…

«Гомеостаз» — повна гармонія того, що всередині людини, і того, що зовні. Сяюча, невагома, легка оболонка — у цю мить не роз’єднує, а об’єднує людину і середовище, в якому вона існує…

Сергій у телефонній будці — вертикальній скляній коробці (втім, скло в ній давно вибите) — набирає номер, заглядаючи в папірець.

Слухавку піднімає Оксана.

ОКСАНА: Алло.

ГОЛОС СЕРГІЯ З ТРУБКИ: Привіт. Це я.

ОКСАНА: Здра…

У слухавці — шум, удар — тиша…

ОКСАНА: Сергій! Серьожа? Де ти? Що з тобою? Серьож!

Телефонна будка порожня.

Шнур тягнеться вниз — до слухавки, затиснутої в руці Сергія. Сам він — ще нижче… Поруч проходить пенсіонер — акуратний, у багато раз праній сорочці в дрібну червоно-зелену клітинку, з орденськими колодками. Дивиться з осудом на лежачого Сергія.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС З ТРУБКИ: Серьожа! Серьожа! Де ти є?! Серьож!

Пенсіонер не витримує, дріботливо підбігає і намагається взяти слухавку. Рука Сергія не відпускає, трима її залізно… Пенсіонер присідає, не дістає до слухавки. Стає навкарачки, як собака.

ПЕНСІОНЕР (в трубку): Як тільки ви можете з такою п’янню водитись! Ще ж, мабуть, і порядочною себе щитає! Он путні люди подвиги роблять — у космос літають, Чорнобиль тушать! А тут п’яні всякої розвелось…

ТРУБКА: Пі-пі-пі…

Оксана тихо, повільно кладе слухавку…

…і телефон тут же б’є пронизливим дзвінком! Вона підхоплює її…

ГОЛОС П’ЄРА ЕЛМСА (з акцентом): Привіт. Це я.

ОКСАНА (механічно): Здрастуйте.

І не кладе трубку…

…За кілька тижнів до цього перший іноземний кореспондент, П’єр Елмс, був допущений в зону.

Дощовим ранком Елмс сідає у вертоліт на аеродромі. Позаду — троє супроводжуючих. Усі вдягають респіратори на обличчя, шоломи на голови, поправляють дозиметри… Вертоліт злітає.

П’ЄР ЕЛМС: Так ми точно в Чорнобиль летимо? (гарячково клацає двома кнопками переговорного пристрою) Нас точно вже не завернуть більш? Sure?[31]

СУПРОВОДЖУЮЧИЙ (втомлено дивиться за борт): Sure-sure…

Туман поступово розсіюється.

Під вертольотом — красива різнобарвна рівнина, широкі зелені долини річок, що течуть піщаними берегами… Соснові ліси, березові гаї — в блакитних прожилках струмків, проток, річечок, що віддзеркалюють на сонці… Під вертольотом пролітає табун гусей. Яка тут красива земля…

…Польовий аеродром на околиці Чорнобиля: стоять кілька вертольотів, десяток військових наметів, вагончик. Вертоліт приземляється. Двоє супроводжуючих зразу простують до вагончика.

З його порогу начальник цього «аеропорту» вже відчайдушно махає руками — «Забери, забери його звідціля!»

СУПРОВОДЖУЮЧИЙ: Гм… Ми покажемо вам поки що місто Чорнобиль. Це поряд.

П’ЄР ЕЛМС: А АЕС? Мені ж обіцяли АЕС!

СУПРОВОДЖУЮЧИЙ (з притиском): Спочатку — ми покажемо