Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Запальничка. Трофейна, у німецького офіцера взяв, — похвалився Бобров і підпалив кілька тоненьких гілок, підклав більших, потім іще більших, і ось уже забуяло полум’я. Потім ми поклали у багаття три колоди, щоб горіли, принесли ще з лісу колоди, щоб сидіти не на снігу. Дівчата дістали їжу, яку нам у дорогу дали, нарізали м’ясо шматками, ми його гріли на вогні і їли.

— Солоне яке! — скривилася Параскева.

— А ти пивом запивай! — підказав Бобров і подав їй жбан. Усі випили, передали мені, але я тільки губи помочив, бо чув багато історій, як п’яні замерзали. Одягнені ми добре, та не хотілося мені напиватися на морозі в лісі.

— Ну що, поговоримо про покійного?

— Так ти розповідай, бо ми ж його і не знали, — сказав я.

Бобров почав розповідати про тверду руку покійного і про сміливість його, я м’ясо жував, а воно ж солоне, наче у ропі вимочене. Пити схотілося, а з питва тільки пиво. То снігом заїдав.

— Іване Карповичу, давайте, на помин душі покійного Вані, — подав мені Бобров жбан із пивом. Ну як тут було не випити? Випив, передав дівчатам. Вони випили і пісню якусь сумну заспівали. Гарно співали, я аж сльозу пустив. Потім Бобров іще розповідав про покійного, як у розвідку з ним ходив. Цікаво було слухати, та тільки чогось позіхати він почав. А тут іще Свєта як гепнеться на спину. І захропіла. Я до неї пішов, а мене хитати почало, очі заплющувалися. Подивився — і Парася спить.

— Колю, що це? — спитав, а тут і Бобров завалився. Всі сплять, і мені хочеться лягти. Одягнені добре, не змерзнемо. Спати. Теплі хвилі такі накочуються. Я розумів, що не можна на морозі засинати, але присів на колоду. Посидіти трохи, бо паморочилося. Очі самі собою заплющилися. І заснув я. І спав би, як і всі, та тільки поточився вперед, упав і долонею в жарини вліз. Рукавичка хутряна, яка на мені була, зайнялася, і прокинувся я від болю. З переляку сунув руку в сніг, збив вогонь. Очима кліпаю, не розумію, що відбувається. І знову теплі хвилі, наче шепоче хтось на вухо: ляж, Ваню, відпочинь, ляж, спи. Я руку зі снігу дістав, потім нагріб снігу в обидві руки і давай розтиратися. Прокинутися, не засинати! Це ж снодійне підлили у пиво!

Я два пальці в рот — і давай блювати. Вивернув себе повністю, а очі самі заплющуються. Позіхаю, спати, спати, спати. Знову снігу набрав, розтирався. А воно ж морозяка, сніг злий, наче ножем обличчя ріже! Не спати, Ваню, не спати! Поки снігом труся — не сплю. Тільки припинив, очі самі стуляються. Знову натираюся снігом. Для чого нам снодійне поклали у пиво? Щоб замерзли ми? Але ж добре одягнені, можемо і вижити. Чи, може, для того, щоб спротиву не чинили? Спротиву чому? Отим хлопцям із луками, яких я у дворі бачив? На якого це вони ведмедя збиралися? Чи не на нас? Убити нас поснулих вирішили. Але ж могли раніше вбити!

Сидів, очима кліпав. Тікати треба. Це зрозумів. Але як тікати, коли он троє сплять і в мене самого очі заплющуються? І куди тікати? Ці ж хлопці — мисливці, вони ці ліси знають, не втечеш тут нікуди. Прийдуть і застрелять із луків. Зручно ж їм, вони у темряві, а я біля багаття, видно мене добре. Думай, Ваню, думай! Не спати! Не спати!

Далі снігом себе натирав, так натирав, що аж шкіру на щоці здер до крові. Для чого нас вбивати? Для чого було везти нас аж сюди? Дівок для чого було наймати? Заради похорону? Може, хотів батько, щоб ми його сину товариство на тому світі склали? Дівки наложницями стали, а ми з Бобровим слугами та охоронцями? Для цього? От дикуни кляті! Не спати! Не спати! Що робити? Трьох я з собою не заберу. А що як на сани їх покласти і повезти? По ріці! Але куди та ріка веде? Не знаю я. Місця глухі. Одна дорога мені відома. Назад. Але як назад поїду, точно схоплять. Думай, Ваню, думай! Не спати! Не спати!

І тут глянув я на брилу, де тіло загиблого було. Усміхнувся. Ось заради нього я тут опинився і ним тільки можу врятуватися! вихопив ніж із чобота і забігав. Спочатку до брили, потім повантажив на сани дівок та Боброва, погнав конячку з пагорба. Ледь утримав сани, щоб не покотилися вниз, збивши коня. На ріку вивів, там уже нагнав конячку. Побігла вона вперед. Проїхав трохи, під берег її скерував, а там якраз дерево підмите стирчало. Стрибнув із саней, кінь далі побіг, а я по дереву на берег видерся. Рука обпалена боліла. Що ж мені з руками так не щастить? Одну на Кавказі обпік, а тепер другу. Побіг я уздовж берега назад. Обережно біг, щоб не шуміти. Побачив темні фігури на ріці. Швидко вони бігли. Ага, на лижах. Під’їхали до пагорба, лижі зняли і почали дертися з різних боків. Давайте, хлопці, давайте, чекає на вас сюрприз, і не один.

Сам я до хутора підбіг і став на відстані. На хуторі в бубни били, співали. Коли крики з пагорба почулися. Здивувалися хлопці, які туди прибігли. Потім іще гучніше закричали. Ще більше здивувалися, не чекали від мене сюрпризу. У бубни бити в селі припинили. Два лижники вискочили і помчали до пагорба. Невдовзі повернулися. Зчинилася в селі метушня. Почали лижники в різні боки їхати. Один поїхав по лижні, що неподалік мене проходила. Зняв я його ножем, тіло у кущі відтягнув, лижі забрав і пішов до ріки вже за селом. Побачив слід. Це якийсь лижник поїхав на хутір вище за течією, щоб попередити. Той хутір, який ми проїздили. До нього можна було і по річці добиратися, але довго, лижник спочатку річкою їхав, а потім у ліс повернув. Короткий шлях знав, а я за ним. Години