Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Фотознімки Чиковані і документи про його подвиг зберігаються в музеї історії Корсунь-Шевченківської битви. Одну з вулиць Стеблева названо іменем героя.
Кілька років тому мати Вахтанга — Сусанна Рухадзе, його рідна сестра — кандидат медичних наук Лейла Чиковані і двоюрідний брат — доктор фізико-математичних наук професор Московського державного університету імені Ломоносова Анрі Рухадзе на запрошення колгоспників артілі імені Чиковані побували у Водяниках. Гостей вітали всі жителі села. У просторому клубі зібралися сотні людей. Сердечні слова матері Вахтанга, його сестри Лейли були виявом великої дружби радянських людей, спільною метою яких є мир і праця. Саме за це і віддав своє життя Вахтанг Чиковані. Про його останні хвилини з болем розповідала колгоспниця Марія Демченко, яка разом з іншими жителями села ночами сиділа біля вмираючого героя. Українські колгоспники показували гостям з Грузії нове село, господарство, розповідали про свої досягнення, про плани на майбутнє.
Рідні героя побували також в інших місцях, пов’язаних з Корсунь-Шевченківською битвою, завітали вони і до Стеблева.
І не раз сльози глибокої вдячності наповнювали їх очі, коли дивились вони на те, з якою любов’ю вшановують люди пам’ять про їхнього Вахтанга.
«Часові не залікувати рани і печаль матері, викликані втратою любимого сина,— записала в книзі почесних відвідувачів Водяницької школи Сусанна Калістратівна Рухадзе. — Але я пишаюсь тим, що мій Вахтанг з честю виконав свій обов’язок перед Вітчизною...
Ваша увага і піклування про пам’ять мого сина підбадьорюють мене. Я сприймаю це як яскравий прояв непорушної дружби між українським і грузинським народами, між усіма народами нашої Батьківщини». Ці слова ідуть від самого материнського серця матері героя, подвиг якого житиме у віках.
1969 рік.
І. К. МатвієнкоСторінки героїчної боротьби
З Корсуня-Шевченківського до Квіток рукою подати — всього якихось десяток кілометрів. Село розкинулося в розлогих ярах і квітучих садках. І коли весною чи влітку піднімешся на найвищу точку в селі, на якій стоїть чудова двоповерхова школа, очей не відвернеш. Вдалині розходяться стрілами оповиті легендами Чумацький і Наливайків шляхи. Крізь тополі сріблом виграють легкі хвилі на річці Листвині, а за повноводними, багатими рибою ставками широко розкинулися луки. Навкруг старі і молоді ліси: столітні дуби й берести, сосни і берези. І якого тільки добра немає в садках! «Квітки» — кращої назви для такого чарівного села і вигадувати не варто.
Це правда, — погоджуються старі люди. Але тут же розповідають:
— Був колись славний козак Квітка у Війську Запорізькому, з нашим Богданом Хмельницьким аж до Корсуня дійшов, вимітаючи ворогів з рідної землі. В одному з боїв попав він під клинки панів-ляхів. Не міг старий більше носити шаблюку, важкою стала піка. Здав Богдану зброю, обмінявся з ним козацькими люльками та й пішов орати землю, яку в бою полив своєю кров’ю. А за ним прийшли сюди такі ж, як і він, понівечені козаки: Масло, Паливода, Прудченко, Собченко, Кабаненко, Крикля... Так от і виникли Квітки...
Чисте небо затягли чорні хмари війни, і морем розлилося людське горе. У Квітки вдерлися фашисти. Село принишкло, мов у пітьмі. Але це була тиша перед бурею. Корсунський «Комітет-103» і підпільна партійна організація Селищанського цукрового заводу послали в Квітки своїх представників-квітчан Павла Петровича Квітку, колишнього робітника з Дніпропетровська, і Григорія Григоровича Кислого, шахтаря з Донбасу. Вони створили з односельчан, які після поранення, оточення і полону повернулися додому, бойову підпільну групу. До неї, зокрема, входили комуністи Василь Касьяненко, Архип Квітка, Олексій Прудченко, комсомольці-вчителі Микола Паливода, Павло Семиволос, безпартійні робітники і колгоспники Макар Собченко, Архип Тищенко, Ілля Хиженко, Конон Косенко, Леонід Савелко та інші.
Члени групи та її актив розповсюджували листівки з повідомленнями Радянського Інформбюро, закликали населення до саботажу розпоряджень окупантів і їх прислужників, допомагали молоді уникати відправки на німецьку каторгу, через своїх людей у господарстві заплутували облік хліба, худоби, зберігаючи їх для Червоної армії, сімей її воїнів і партизанів, збирали зброю і боєприпаси, готували людей до боротьби з ворогами.
І ось настав 1944 рік. Зімкнулося кільце оточення німецько-фашистських військ на полях майбутньої Корсунь-Шевченківської битви. Ворог відчайдушно, незважаючи на величезні втрати, з боями вишукував місця для прориву фронту і виходу назустріч своїм танковим колонам.
Наші війська вогнем закрили ворогу шляхи на Лисянку і Звенигородку, глибоко вклинилися в його оборону на лінії Квітки-Валява. Створилася реальна загроза фашистським частинам, які оборонялись у районі Городища. Їх командування розуміло, що єдиний порятунок — це прорватись з вузлів опору в Глушках, Петрушках і Валяві через Квітки на Селище і Вільшану.
Та цей намір розгадало радянське командування, яке вирішило негайно оволодіти Квітками. У село з боєм першими увірвалися сімнадцять розвідників на чолі з лейтенантом В. Г. Афанасьєвим, а слідом за ними підрозділи 180 стрілецької дивізії. Короткий бій, і гарнізон та загін фашистської розвідки залишили Квітки.
Але полки 180 дивізії, яка довгий час вела бої і не поповнювалася свіжими силами і технікою, не могли не тільки далі наступати, а й тримати оборону на широкому фронті.
І наше командування
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.», після закриття браузера.