Читати книгу - "Кілька років зими"

Вони оглянули машини, на яких приїхали найманці. Одна з них, на диво, була майже ціла, у другої були різні серйозні ушкодження, але двигун працював нормально. Гелій запропонував сісти до машин і від’їхати від небезпечного місця на якомога дальшу відстань, оскільки пішки вони далеко втекти не змогли б. Вони посадили Софію з дітьми до неушкодженої машини, за кермо якої сів Гелій. Іван та Григір переглянулися між собою.

— Колись я пробував працювати шофером на овочевій базі, — непевно промовив Григір. — Надовго я там, звичайно, не затримався, але деякі навички водіння освоїв. Сподіваюсь, я зможу згадати, як це робиться… Боже, хоч би нікого не задавити.

Він сів за кермо другої машини і завів мотор. Машина різко смикнулася і одразу заглухла, та Григір все-таки потім проїхав кілька метрів, врізався в бархан, але якось розвернувся і знову під’їхав до друзів. Скрушно похитавши головою, Гелій зітхнув і почав збирати їхні речі, деяку зброю, їстівні припаси і теплий одяг. Іван опустив руки і стояв збоку, мляво споглядав за його діями. Софія помітила його апатію, вийшла з машини і взяла його за руку.

— Ви чого такий похнюплений?

— Не звертайте уваги, буває. Просто… цей чоловік, Блан, сказав мені вчора одну річ, про яку я завжди намагався не думати, проте якої я дуже боявся і яку сам від себе усіляко приховував… Моє життя було сповнене різних дурних і поганих речей. Я вічно ухилявся від випробувань, уникав можливих проблем, обходив гострі кути, намагався вберегти себе від будь-якої колотнечі та ймовірних тривог. Я хотів просто і тихо жити, нікому не заважаючи і не створюючи зайвих незручностей, але й сам волів залишатися у спокої. Писав, мріяв про славу і визнання, пишався своїм талантом, який сам собі вигадав, але, при цьому, майже нічого не робив задля успіху і самореалізації. Я покладався виключно на випадок, на долю, на щастя. А вони якось обходили мене стороною. Звичайно, були й у мене певні досягнення, але, чесно кажучи, я ніколи не радів їм по-справжньому, ніколи не дякував за них долі, а, навпаки, завжди нарікав на неї, завжди бажав більшого, заздрив успішнішим колегам. Я виношував озлоблення на життя, викохував гординю. Вони випалювали мене зсередини, гризли і підточували душу… Якраз у цей момент поруч зі мною з’явилася дивовижна жінка, яка невідь-чому повірила в мене, а потім і закохалася. Вона просто розчинилася в мені, жила лише моїм життям, стала моєю єдиною помічницею і вірним другом. Але я і тоді не помічав її самопожертви, точніше — не надавав цьому значущої ваги. Я сприйняв це як належне, як заслужену і просто необхідну допомогу — і все. Так минуло кілька років. Вона пропонувала мої твори видавцям, подавала їх на різні конкурси, вела мої офіційні сторінки в мережі. Коротше кажучи, вона взяла на себе всю ту щоденну невдячну роботу, яку, зазвичай, не бачать пересічні читачі, особливо, коли їхній кумир стає успішним і популярним. А я користався її добротою і любов’ю до мене, не помічав її страждань від моєї черствості й бездушшя. Бо, насправді, я не любив її. Принаймні так, як вона любила мене. Я її просто використовував. А потім мені запропонували видати «Фею…» — ту книгу, якою ви так захоплювалися. Видавцем була жінка, і я, мабуть, припав їй до душі. Вона поставила умову — або моя книга виходить великим накладом і за великий гонорар, а я, при цьому, позбуваюся своєї подруги, або… Або — нічого. Найстрашніше у всьому цьому те, що я навіть не вагався! Я просто витер ноги об ту, що любила мене найбільше у житті. Я прогнав її, і вона мовчки пішла, бо не хотіла ставати на заваді моїм планам. Книга вийшла, гонорар я отримав, із жінкою-видавцем я певний час мав стосунки. А та, що кохала мене, невдовзі загинула за дуже дивних обставин. І вона була вагітною... А потім сталося те, проти чого ми зараз намагаємося боротися. Все полетіло шкереберть однієї миті. Врешті я остаточно втратив віру. Я і зараз не здатен радіти по-справжньому, не можу очиститися від усього цього, не вмію насолоджуватися тим, що мені дано. Я, дійсно, нікчемна, слабка і некорисна людина, яка раптом колись вбила собі у голову, що може створювати потрібні комусь речі, може допомагати іншим і навіть може змінити на краще навколишній світ. Насправді, все це обман! Я лише злиденний, маленький, невпевнений у собі чоловік, який від розпачу і туги хапається за такі серйозні справи. Хто я такий, аби мріяти про це? Я схожий на відразливого хробака, який навіщось виповз зі своєї купи лайна і надумав злетіти у небо. І забув, що не маю крил.

— Не кажіть так, не ображайте себе даремно! Ви все зможете, ви досягнете своєї мети, обов’язково! Ви — талановита, щедро обдарована людина, добра, душевна, самовіддана і водночас безкорисна. Тому і ставите собі ці незручні запитання. Якби вам було байдуже, якби ви не хотіли щось змінити у собі і в світі, якби ви думали лише про власні потреби, ви не мордували б себе цими сумнівами і ваганнями. У вас є духовна сила, є бажання, є почуття. Вони лише притлумлені минулими невдачами, але це нормально! Вам потрібно знову повірити у себе. Тим більше, коли вас підтримують вірні друзі.

— Яких я теж не вартий. І вас… Вас! Я не маю права навіть дихати з вами одним повітрям, а не те, щоб… про щось там іще мріяти, чогось бажати… Я не достойний вас, і це правда. Жорстока й сумна правда!

— Як мені переконати вас, що ви помиляєтеся? Якби ви були не достойним, я б не стояла зараз поруч, не йшла б із вами у цю подорож, не ділила з вами небезпеку. Хіба це не доводить, що ви мені не байдужі? Ви… Ви дуже дорогий для мене… Я не знаю нікого іншого, хто був би мені дорожчим. Повірте — мені теж складно, бо я пережила багато горя і несправедливості, і я ще не розібралася у своїх теперішніх відчуттях, але я знаю напевно, що хочу бути поруч із вами. Принаймні у цій важкій і важливій подорожі.

— Спасибі вам за ці