Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Україні з метою відновлення національної влади. Вони не бачили широкої бази для розгортання антирадянської боротьби, на ефективності якої дуже негативно позначилася відсутність єдності дій командирів різних загонів — регіональних отаманів. «…З певностю можна сказати, — пише автор «Відродження нації», — що, як самостійна сила, повстанці, розкидані, не пов'язані одною волею й керовництвом, погано озброєні, не можуть мати рішаючого значіння для організованої, урядової сили. Вони, дійсно, можуть роз'їсти ту владу, як шашіль їсть дерево, але повалити її не можуть, її валить друга сила, що ворогує з нею»4.

Сумнівними, а то й не в усьому порядними, були розрахунки урядових партій УНР на використання повстанського руху в радянському запіллі лише з тактичною метою. П. Христюк оцінює контакти й угоди Директорії та уряду з повстанцями в УСРР (природно, не безпосередньо, а через Центральний повстанський комітет і Головний штаб повстанського війська) як спроби перших підпорядкувати собі революційні елементи, дезорієнтувати, розкласти їх: «Петлюрівщина» почала «зсередини дезорганізувати повстанський рух, збивати його з шляху боротьби за незалежну Українську Радянську Республику на шлях боротьби за «петлюрівську» Україну»[439].

А наочним прикладом внутрішніх суперечностей в українському таборі, що досягли критичної межі, став арешт членів Головного штабу повстанського війська Ю. Мазуренка{7}, М. Ткаченка, А. Пісоцького (всі — українські соціал-демократи-незалежники), Сердюка (українського есера) та інших і розстріл командира повстанської дивізії — українського есера Я. Діяченка після прориву фронту й прибуття їх 18 липня 1919 р. до Кам'янця[440].

Головна дієва особа цієї «операції» М. Чеботарів — детально переповів, чому стався інцидент, як він протікав. Його персональну увагу привернули зовнішній вигляд, спорядження 200 прибулих козаків.

«Цей військовий відділ з Юрком Мазуренком на чолі, - відзначив мемуарист, — мав добре організований обоз на гарних військового зразку возах, добре упакований харчовий багаж, амуніцію та на возах кулемети. Розташувався він, власне, в центрі м. Кам'янця- Подільського, на площі коло православного собору.

…Від Ю. Мазуренка я довідався, що він прибув для розмови з Голов[ним] Отаманом С. Петлюрою, і я йому пообіцяв цю розмову влаштувати. Від нього я довідався, що з ним прибули А. Пісоцький (с.-д.), Сердюк (с.-р.), Я. Діяченко (с.-р.) і С. Щадилів (с.-р.).

Я зараз же, як Комендант Запілля Діючої Армії, доповів Головному Отаманові і висловив свої думки щодо прибуття такого дивного, під кожним поглядом, «Головного штабу повстанських військ». Я звернув увагу Гол[овного] Отам[ана] на те, що:

1. Вояки всі були добре вдягнені і мали одяг військовий. Так убране військо могло бути лише в регулярній армії і ні в якому разі [не] повстанче військо.

2. Такий обоз, так організований і так виглядав, як виглядали обози лише на маневрах регулярних армій, а навіть не під час військових дій на війні.

3. Такий відділ і так заосмотрений міг бути відряджений лише урядом, що має всі можливості в спокійних умовах його формування, а не в умовах повстань, непевности і браку одягу, амуніції і військових возів, упряжі для коней і т. д…

Я своє зробив. Я попередив Гол[овного] Отам[ана], що це акція большевиків замаскована повстанчим військом. Я висловив припущення, що вони можуть ризикнути зробити замах на нашу владу»[441].

Підозрювати «всіх і вся», звісно, в дусі М. Чеботаріва. Однак, чи то достатня підстава для негайних рішучих дій?

С. Петлюра прийняв Ю. Мазуренка, після чого начебто говорив М. Чеботаріву про домагання прибулого стати військовим міністром, а деяких його колег пропонував призначити міністрами в інших галузях.

На вечір в місцевому театрі було призначено прийняття Головному штабу повстанських військ. Гостям було відведено найкращу ложу, «зібралася «сметанка» УНРеспубліки і розпочалося прийняття-зустріч «Штабу».

Зі сцени вітали і від Уряду, і від окремих політичних наших партій, і окремі політичні діячі від себе. Аж ось по театру пробігла чутка, що прибув Головний Отаман, а слідом за чуткою і з'явився на сцені сам С. Петлюра. Всі, як один, піднялися і зустріли оплесками його, лише демонстративно сиділи «повстанці». З їхньої ложи ніхто ані піднявся, ані плеснув руками. Я зауважив, що С. Петлюра бачив це і в своїй промові привітальній гостро і піднесено зауважив всім тим, що «плетуть павутину навколо репрезентантів ідеї Української Народньої Республіки». Я бачив, як очі С. Петлюри блискали гнівом, а навіть погрозою. І коли С. Петлюра скінчив промову, а всі встали і оваційно йому дякували за його слово, я метнувся із зали до виходу з театру біля закулисового входу. В цей момент виходив С. Петлюра до авто, що тут його чекало, і наказав мені арештувати «Штаб».

Через годину весь штаб і М. Ткаченко (він тоді мешкав у Кам'янці й мав удень зустріч із керівниками штабу — В. С.) були за моїм наказом і під моїм керівництвом заарештовані і посажені у вагон валки Коменданта Запілля Діючої Армії. А через годину-дві без стрілу був обеззброєний весь відділ, виведений з м. Кам'янця-Подільського і разом з обозом розташований коло стійки Комендатури, кілометрів 3–5 від Кам'янця. По закінченні всієї операції я ранком поїхав до Г[оловного] О[тамана] С. Петлюри і зробив вичерпну доповідь перебігу нічної події. Зазначив, що большевики виправили до нас цей відділ, щоб за його допомогою зліквідувати в Кам'янці нашу владу і оголосити радянську»[442].

Ось так, лише за підозрою, що то була «авантюра Москви» і господарям не сподобалася поведінка гостей, було здійснено акцію, логіку якої зрозуміти зовсім непросто, якщо знову не відзначити — це була типова боротьба за особисту владу доби отаманщини.

З величезним обуренням відреагував на подію М. Шаповал. «Повстання було проти большевиків во ім'я української радянської влади, — пише він. — Повстанський штаб хотів досягти згоди з центром УНР, в якому були с-ри, про утворення спільної політичної програми і спільними силами скріпити українську соціяльну революцію і її форму — Українську Народню Республіку.

Але Петлюра і с-деки відповіли зрадницьким ударом в спину повстанцям! Нечувана гидота сталася: представників повстанців заарештовано, стерорізовано, Діяченка зрадницьки підло розстріляно, а при тім ще лицемірно команда УНР умивала руки і дурила с-рів, щоб тримати їх, як димову завісу, для прикриття своєї контр- революційности»[443].

У тій ситуації багато хто зрозумів, що для С. Петлюри, його отаманського оточення збереження влади в своїх руках важило значно більше, ніж інтереси революції і державності. З іншого боку, ліві течії українського соціалістичного руху, розійшовшись з правими силами партій, до яких раніше належали (УПСР, УСДРП), не знаходили порозуміння й з більшовиками, що закінчувалося для щирих, романтичних людей страшними трагедіями.

***