Читати книгу - "Виклик"

— Щось мені не зовсім зрозуміло. Тобто, шукаючи свою родину там, де вона, за попередніми даними, не мала бути, ви що — дослухалися до інтуїції? Це була ваша здогадка?

— Скоріше, це називається «без надії сподіватися». Але я припускав також, що якби вони були в якомусь видному місці, то їх давно б уже знайшли.

— І вам страшенно поталанило, еге ж? — саркастично питає Гіт. А потім обводить поглядом аудиторію. — А може, і не дуже.

Раптом ліворуч від мене чується різкий як гавкіт вигук. То протестує Ґордон Ноулз.

— Ваша честь, він намагається залякати свідка!

Суддя Барнет киває на знак згоди.

— Переходьте до вашого наступного запитання, містере Гіт.

— Прийміть мої вибачення, ваша честь. Є ще один не зовсім зрозумілий для мене момент, містере Карлайл. І доктор Дан, і її син Марк засвідчили, що вперше помітили вас у літаку, коли ви пролетіли просто над ними ще вдень. Вони несамовито вам махали, вони гадали, що нарешті їх урятовано. Чому ви не здійснили посадку?

— Ото ж бо й воно, — відповідає Пітер, полегшено знизавши плечима. — Звісно, я бачив, що вони мені махають, але в світлі того, що повідомила мені агент Пірс про перевізників наркотиків, мені здалося, що моя родина насправді намагається попередити мене про небезпеку. Саме тому я і дочекався нічної темряви, щоб повернутися… ну і звісно ж, із пістолетом. Бо був упевнений, що мою родину тримають заручниками.

Нолан здіймає руки в удаваному розпачі.

— Тримають заручниками?! Ви і справді думаєте, що суд вам повірить?

Пітер і оком не зморгнув.

— Так, думаю, що повірить. Так само, як я вірив тоді, що агент Елен Пірс каже мені правду.

Я хитаю головою. Яка нісенітниця! Який жах! Як можна отак стояти і спокійнісінько брехати?! А ще жахливіше те, що, здається, присяжні сприймають його брехні всерйоз. Господи, невже та бабця в кінці першого ряду і справді знавецькії кивнула головою?

Ні, ні і ще раз ні! Нолан має рацію: як хтось при здоровому розумі і дійсно може повірити, що нас тримали заручниками? Присяжні не можуть цього всього не бачити, еге ж? Хай би що казала Пітеру агент Пірс, є цілком досить інших доказів — надто вже багато «випадковостей», і всі вони, докупи взяті, свідчать проти нього. Присяжні не можуть цього не розуміти.

Чорт, навіть Пітер мусить утямити, що його притиснули до канатів. Але, дивлячись на нього, цього не скажеш. Таке враження, ніби він знає щось таке, чого не знають інші. Що ж він замислив? У мене починає з'являтися вкрай неприємне передчуття.

І невдовзі трапляється найприкріше.

Розділ 115

Гіт вистрілює наступним запитанням, що стосується мотивів.

— Містере Карлайл, вам відомо, скільки б ви успадкували, якби доктор Дан і її діти загинули під час цієї подорожі?

Пітер негайно стріляє у відповідь.

— Гадаю, ту саму суму, яку б я успадкував, якби минулої зими вони літали разом на відпочинок до Аспена і провели там два тижні в готелі «Сент-Реджіс».

— А що сталося — в тому польоті бомба не спрацювала, чи як? — запитує Гіт. — Чи вона не спрацювала в готелі?

Ґордон Ноулз зривається з місця, щоб заявити протест, але його випереджають. Його випереджає Пітер.

— Слухай, ти, сучий сину! — горлає він, і його холодна постава тріскається і розлітається на друзки, як дешева ваза. — Ти не знаєш, що я тоді пережив! Так, я через дурощі зраджував свою дружину, яку насправді сильно кохав. І тут я дізнаюся, що вона зникла разом з дітьми. Ти розумієш, яким винним я себе відчув?! Я все готовий був віддати, щоб їх знайти, тобі ясно?

Пітер умить червоніє як рак і подається вперед. Вени на шиї та лобі враз набрякають і синхронно пульсують, поки він волає:

— Я не монстр! Я помилявся, але я не монстр! І тим паче — не вбивця. Як ви можете…

Зненацька він замовкає. І хапається за руку. Потім — за серце. Погойдуючись, він дибає з трибуни свідка. Раптом перед лавою присяжних його тіло обм'якає і з лячним стуком гепається на підлогу.

Бабця в кінці першого ряду гучно верещить. Уся зала підводиться, щоб поглянути, що сталося.

Пітер лежить, простягшись горілиць, і його обличчя спотворене гримасою нестерпного болю. Очі його розплющені та сповнені страху.

— До… допоможіть, — мимрить він.

Першим до нього підбігає секретар суду, а за ним — Ґордон Ноулз.

— У нього серцевий напад! — вигукує Ноулз.

Усі зриваються з місця. Хтось кричить: «Йому потрібне свіже повітря! Дайте повітря!»

— Йому потрібен лікар! — гаркнув у відповідь Ноулз.

І тут до мене доходить, що я ні на міліметр не зрушила зі свого місця. Я завмерла як статуя. Наче зовсім забула, що я кардіолог.

Проте інші люди довкола мене не забули. Я кидаю погляд на присяжних якраз учасно, щоб помітити, як вони відвернули свої голови від Пітера, котрий лежав на підлозі, до мене. А я й досі сиджу на лаві.

Пітер виглядає безпорадним. І безневинним. Я ж виглядаю холодною. І безсердечною. Немов у цій кімнаті я жорстока потвора, а не він.

Навіть Нолан Гіт, і той нарешті гукає до мене:

— Кетрін! Ти можеш допомогти?

Не можу. Я знаю клятву Гіппократа напам'ять, але все одно не зрушую з місця. Я тільки те й роблю, що дивлюся. Витріщаюся. І почуваюся паралізованою з голови до п'ят.

Аж доки через частокіл ніг, що зібралися довкола Пітера, моїм очам не відкривається невеличкий простір. Відкривається на якусь мить, але я встигаю побачити. Це трапляється так хутко, що навряд чи хтось помітив, — окрім однієї людини, для якої це призначалося. Окрім мене.

Пітер швидко підморгнув.

Розділ 116

Елен Пірс не хотілося пропускати «великий день» Пітера Карлайла в суді, і вона сподівалася на його цілковите приниження й поразку. Вона очікувала видовища, але явно не такого. Ще хвилину тому він відсиджувався на лаві, і ось тепер — відлежується на підлозі.

Серцевий напад? Було на те схоже, особливо коли примчали хлопці зі швидкої і хутко зареєстрували основні показники життєдіяльності. Не минуло й кількох хвилин, як вони поклали Пітера на візок, пристебнули і покотили геть із судової зали.

— До якого шпиталю його відправлять? — спитала Елен охоронця в коридорі. Стояв такий гармидер, що вона ледь почула власний голос. Фоторепортери збивали один одного