Читати книгу - "Москва ординська. Книга 1"

І далі:

«Как большинство золотоордынских городов, Мохши имел пригород, который был расположен на месте современного поселка Большая Кавендра, где до сих пор находят джучидские монеты, оружие и другие вещи XIV столетия. Другими словами, 600 лет назад мохшинская городская черта включала в себя площадь в два раза большую, чем площадь современного Наровчата» [17, с. 20].

«Город был застроен деревянными и каменными домами, расположенными в строго определенном порядке… А. А. Кротков обнаружил в Наровчате (Мохши.—В.Б.) остатки свыше 20 кирпичных построек, причем кирпичи не были похожи на современные…

Горожане знали водопровод. Вода шла по глиняным, вставленным одна в другую трубам внутренним диаметром 6—10 см…

Интересно отметить, что уже в XIV в. использовалось отопление общественных зданий горячим дымом. Под полом от большой печи (построенной вне здания.—В.Б.) в несколько рядов шли дымоходы, обогревавшие помещение…» [17, с. 20, 22—23].

Щоб побачити, яку культуру принесла Золота Орда в XIII— XIV століттях на терени майбутньої Московської держави, ми дещо відволіклися від теми. Надзвичайно соромно за московських істориків, які розповідають байки про «диких татаро-монголів». Тому Російська академія наук досі не провела та не оприлюднила повного і комплексного дослідження археологічного поля колишньої столиці Золотої Орди — Мохші.

Запустивши сотні «доважків брехні» до своєї так званої історичної науки, московська провладна еліта і зараз страшенно боїться правди про своє ординське минуле.

Саме те минуле таїть відповідь на сучасну поведінку московської влади. А не зробивши висновків з минулого, неможливо приймати виважені рішення сьогодні.

Повернімось до часів хана Тохти. На бік хана Тохти в улусі Чилаукуна у 1289 році стали удільні хани, так званий князь Андрій та його молодший брат Беклемиш, він же Михайло Тверський. Свідченням цього стали подальші події в Золотій Орді.

Цікаво зазначити, що син хана Берке — Петро Ординський, теж відмовився надати підтримку молодому Тохті. Свідченням цього став погром роду Тохти у Ростові, який належав Петру.

Молодий Тохта зі своїми ілями (родами) та великою кількістю худоби пройшов через усі землі хана Біликчі (улус Беркечара), подолавши такі великі ріки, як Ока, Клязьма, Мокша. На це перекочування від Тамбова та Пензи до Городця (на Волзі.—В.Б.) та Ростова знадобилось багато місяців.

Та, як виявилось, старійшина роду Чингісидів, так званий Великий Володимирський Князь Дмитрій, не підтримав Тохту і зі своїми удільними родичами вигнав князя-оглана та його людей зі своєї землі. А син хана Берке — Петро, повівся ще більш зухвало: відібрав у людей Тохти, що дісталися Ростовської землі, всю їхню худобу. Бо, зрозуміло, що в кочівників іншого добра не було.

Саме про ці події свідчить цитата із твору М. М. Карамзіна.

Згодом молодий Тохта звернувся по допомогу до хана Ногая, господаря південно-західного улусу Золотої Орди, і таки отримав її.

«Когда мать Тала-Буки (Талабуги.—В.Б.) услышала об умеренности и бескорыстии Нокая и о том, что он харкает кровью, она обязала сыновей (посетить Ногая.—В.Б.)… Царевичи по совету (своих) матерей неосмотрительно и неблагоразумно прибыли к Нокаю, чтобы навестить его… Известив Токтая (об их прибытии), он усыпил бдительность царевичей, пока неожиданно не подоспел Токтай с несколькими тысячами и захватил тех царевичей и немедленно их умертвил. Нокай сейчас же повернул обратно и, переправившись через реку Итиль (Волгу.—В.Б.), направился к своему постоянному юрту» [13, с. 83—84].

Арабські історики давніх часів навіть розповіли, кого стратив Тохта і як те чинилось:

«Отдавая на расправу царевичу Токтаю хана Туля-Буга, Ногай сказал: “Вот этот завладел царством отца твоего и твоим царством, а вот эти сыновья отца твоего согласились с ним схватить и убить тебя. Я отдаю их в твои руки; умертви их, как хочешь”. Им покрыли головы и переломили спины. Это были Туля-Буга (Талабуга.—В.Б.), Алгуй, Тагруджа (Тугрылча.—В.Б.), Малаган (Мулакай.—В.Б.), Кадан, Куту-гак (Кудукан.—В.Б.), сыновья Менгу-Тимура» [14, с. 57].

Так були знищені всі князі-оглани — сини ханів Тарбу і Менгу-Тимура. Із роду двох старших синів Бату-хана (Сартака і Тукана) старшим залишився князь-оглан Тохта. Його й обрали главою Джучі-улусу і Золотої Орди на курултаї 1291 року.

Однак ще до курултаю 1291 року Тохта винищив своїх кривдників. До них потрапив і син Берке-хана — Петро Ординський, володар Московського уділу, якого знищили у 1290 році. У 1290 році, ще не будучи обраний ханом Золотої Орди і не маючи достатньо сили, Тохта не став чіпати старійшину роду Чингісидів — главу улусу Чилаукуна, так званого Дмитрія. У 1288—1289 роках Дмитрій чітко дотримувався Яси Чингісхана. А вона визначала, що кожен повинен жити там, де наказав хан Золотої Орди. На той час ханом Орди був Талабута, і саме він мав право визначати улус для князя-оглана Тохти.

Тож, виганяючи із свого улусу людей Тохти, Дмитрій діяв згідно із законами держави. А от Петро Ординський, дозволивши пограбувати людей Тохти у Ростові, мав понести за подібне насильство кару, тому і був знищений. Звичайно, за Великою Ясою, без пролиття крові.

Хан Дмитрій (син Чилаукуна) був знищений після доносів брата Андрія, коли у 1293 році його звинуватили у змові проти хана Тохти. У тому ж році, вже маючи право, хан Тохта вчинив жорстокий погром володінь Дмитрія та Петра Ординського. Він не забув свого приниження в 1888—1289 роках від Дмитра та Петра. Усі події, що відбувались на землях Московії були повністю взаємопов’язані із золотоординськими. В одній державі інакше бути не могло.

Та не треба думати, що північні улуси держави винищувала й палила чужа армія. Це все вигадки московської так званої історичної науки. Кожен десяток, кожна сотня, тисяча несли покарання за певний злочин чи провину. А оскільки відповідальність була не тільки особиста, а й колективна, то й покарання було і особисте, і колективне за законами Золотої Орди.

Посівши трон Золотої Орди, хан Тохта у 1294 році видав ярлик на володіння улусом (Мещерським, або, за московською термінологією, Великим Володимирським князівством) другому синові Чилаукуна, так званому Андрію, а по його смерті у 1304 році — молодшому синові Чилаукуна — Беклемишу Тверському, якому на той час виповнилося 33 роки. За всі роки правління Тохти, а це майже 22роки, між ним та Михайлом Тверським постійно стояла дилема Московського улусу. Не міг змиритись нащадок Чилаукуна із втратою своєї землі.

Після страти Петра Ординського хан Тохта не повернув Московський уділ нащадкам роду Берке-хана. Він