Читати книгу - "Москва ординська. Книга 1"

Може виникнути питання: навіщо ми робимо цей підрахунок?

Тут відповідь очевидна: зазнали важких втрат абсолютно всі улуси Золотої Орди. Та найбільше постраждали західні улуси держави, силами яких відбувався цей похід. До них належали:

– улус Ногая (Причорномор’я);

– улус Менгу-Тимура (між Доном і Волгою);

– улус Великого Хана Талабуги (між Волгою та Уралом);

– улус хана Біликчі (Тмутаракань);

– улус хана Дмитрія (Велике Володимирське князівство).

Кожен із цих улусів, окрім улусу Ногая, втратив від 30 до 40 тисяч найкращих своїх людей. А разом з ними на полях Угорщини і Польщі та в Карпатах полягло до двадцяти князів-огланів, тобто нащадків Чингісхана.

До походу 1287 року Золота Орда подібних втрат не знала!

Можна припустити, що саме в цьому військовому поході загинули чотири сини Менгу-Тимура: Абачі, Тудакан, Буркук і Сарай-Бука. Точно відомо, що старший син Менгу-Тимура — Алгуй теж брав участь у поході та був у керівній трійці разом із Талабугою і Ногаєм, що підтверджує «Літопис Руський».

Можливо, у військовому поході брав участь і п’ятий син Менгу-Тимура — Тохта.

Саме він, повернувшись у 1288 році з військового походу на Угорщину та Польщу, підняв питання про його невміле керівництво. Оскільки Ногай більшу частину війська та всю свою частину здобичі доставив до улусу, то, звісно, під критику Тохти передусім потрапили його старший брат Алгуй та Великий Хан Золотої Орди Талабуга.

У цьому випадку не було злощасної інтриги, а лише чесна жорстока критика. Та вона не сподобалась Талабузі й Алгую. Ось що про це пише Рашид-ад-дін:

«После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, Тула-Бука (Талабуга.—В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола… Против Токтая (Тохти.—В.Б.) (же), сына Менгу-Тимура… они стали совместно замышлять, когда увидели в нем признаки храбрости и мужества. Он узнал об этом обстоятельстве, бежал от них, искал защиты у Йылыкчи (Біликчі.—В.Б.), сына Беркечара…» [13, т. 1/2, с. 83].

Тохта, якого підтримала більшість його родів (ілів), восени 1287 року відкочував до улусу хана Біликчі, який у критиці керівників військового походу 1287 року став на бік Тохти. Імовірно, що хан Біликчі або його батько брали участь у цьому поході і знали ціну військової майстерності Талабуги та Алгуя.

В улусі Чилаукуна на той час правив так званий Дмитрій, який побоявся відкрито підтримати Тохту. Більше того: він вигнав із своєї землі самого Тохту, його людей, його табуни й отари.

Про ці події дуже хитро й завуальовано розповів М. М. Карамзін:

«Сей князь Городецкий (так званий Андрій.—В.Б.) жил два года спокойно, призвал к себе какого-то Царевича из Орды и начал явно готовиться к важным неприятельским действиям. Великий Князь предупредил их, соединился с Удельными Владетелями, выгнал Царевича и пленил Бояр Андреевых. Сие действие могло оскорбить Хана и казалось дерзостию. Ростовцы поступили еще смелее. С неудовольствием смотря на множество Татар… они положили на Вече изгнать сих беспокойных гостей и разграбили их имение. Владетель Ростовский… сват Великого Князя, немедленно послал в Орду брата своего Константина, чтобы оправдать народ или себя, и Хан (Талабуга.—В.Б.) на сей раз не вступился за обиженных Татар, чему были причиною… тогдашние внутренние неустройства в Орде» [18, т. IV, с. 232—233].

М. М. Карамзін описав події стовідсотково достовірно, тільки змінив імена дійових осіб та приховав причини тих подій. Хоча дав деякий натяк на них, нагадавши про «внутренние неустройства в Орде». Що ж відбувалося в дійсності у ті роки?

Землі Менгу-Тимура, як зазначалось раніше, лежали між Доном і Волгою і простягалися від Каспійського моря до Тмутаракані (улусу Беркечара). Отримавши дозвіл і підтримку власника Беркечарового улусу, хан Тохта разом зі своїм родом погнали свою худобу до старійшин роду Чингісидів — синів Чилаукуна, так званих Дмитрія та Андрія, які були другим поколінням Чингісидів Золотої Орди, що народились уже в нових, завойованих землях. До першого покоління належали Батий зі своїми братами: Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун, Чимпай та Мухаммед. Це саме ті хани першого покоління Чингісидів, які отримали власні улуси на землях Золотої Орди. Згодом до них приєднався рід тринадцятого брата Батия — Тука-Тимура, який отримав улус на землях Криму.

У 1289 році в улусі Беркечара правив його онук Їликчі (Біликчі). Теж саме було в улусах Бувала, Тангута, Чимпая та Мухаммеда. А в улусі Чилаукуна сидів при владі його син Дмитрій, який народився десь на початку 40-х років XIII століття. Там же мешкав другий старійшина роду Чингісидів, так званий князь Андрій. Третій старійшина роду Чингісидів, так званий Петро Ординський, син хана Берке, у 1289 році сидів на Московському престолі. Одночасно, ще з 1257 року, йому належав і Ростов зі своїм уділом. І цілком закономірно, що хан Тохта після посягання на життя став шукати захист у старійшин роду. Згідно з Ясою Чингісхана, старійшини роду мали право вказати Великому Ханові на неправомірність його дій. А головне — вони мали право зажадати скликання курултаю. На що і сподівався Тохта.

Усі вчинки Тохти стали можливими тільки тому, що йому вдалося вирватись із рук Талабуги та відкочувати із більшою частиною свого роду до улусу Беркечара, в якому його підтримали та дали притулок. Цікаво зазначити, що, навіть знищивши Талабугу у 1290 році, хан Тохта, уже будучи Великим Ханом Золотої Орди та Джучі-улусу загалом, ще кілька років тримав свою головну ставку в столиці Беркечарового улусу Мохші (Наровчаті). Там були побудовані величні палаци, торгові двори, монетний двір і скарбниця хана. Саме в Мохші (Наровчаті) хан Тохта почав у 1294році карбувати свої перші гроші (монети). Цей факт засвідчив професор Пензенського університету В. Лебедев у своїй праці «Загадочный город Мохши»:

«Самые ранние золотоордынские монеты с Наровчатского городища относятся… к периоду правления Такты (1290— 1312 гг.)» [17 с. 37].

Більшовики знищили першого дослідника міста Мохші (Наровчата) професора Саратовського університету Олександра Августиновича Кроткова, який особисто досліджував ці розкопки із 1916 до 1927 року та написав більше десяти аналітичних праць на цю тему. Найбільш цінні праці О. А. Кроткова до сьогоднішнього дня не опубліковані.

Чому російська влада так боїться правди про столицю улусу хана Беркечара?

Справа в тому, що місто Мохші тривалий час, у XIII—XIV століттях, було столицею всієї Золотої Орди. А це — майже центр «исконно русской земли» кінця XIII століття, якщо об’єднати Ростовсько-Суздальську та Рязанську землі. І то було незвичайне місто тих часів: «В 1916 г., во время первой мировой войны, русские солдаты, роя окопы (учебные.—В.Б.), вблизи Наровчата, тогда уездного центра Пензенской губернии, нашли множество