Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— Ні, — каже, — не бачив і не чув. Буду питати, то, може, зустріну такого, що її бачив. А далеко, — каже, — звідси до короля-змія?

— Ні, недалеко, от зараз в першім королівстві.

Прийшов він до того королівства, коли дивиться — аж стоїть над водою палац на стовпах і не можна до нього підійти. Ходив він кругом, ходив, коли дивиться — глибока яма, і драбина стоїть у ямі. От він перехрестився та й поліз туди. Спускається він вниз по драбині, аж ось і сходи. Він по тих сходах та й ввійшов до палацу. Іде він через один покій, йде й через другий, заглянув у третій — спить панна. Він підійшов до неї та й збудив. Вона встала та й каже до нього:

— Чого ти зайшов сюди, чоловіче? Утікай відціля, бо тут король-змій живе, то він тебе тут з’їсть.

Ось він і каже:

— Не можу я утікати, бо мене прислав купець з листом до короля-змія і казав, щоб я приніс йому три зміїних пера.

Та й розказує їй, як він проходив через всі королівства, поки дійшов до цего.

— В першому королівстві була, — каже, — криниця з такою водою, що як слабий умиється, то зараз відчуняє, а тепер вона зіпсувалася, в другому королівстві була така яблуня, що родила золоті яблука, а тепер усохла, а в третьому королівстві була королівна дуже гарна, та як пішла вона на спацер, тільки її і бачили.

— Це я, — каже вона, — та королівна. Я пішла на спацер, а мене і украв оцей змій, що живе в цьому палаці, і не випускає мене нікуди. Чекай же, чоловіче, я достану тобі з нього три пера та й втічем разом.

Ото вони і балакають про те, коли то краще утекти од змія, коли чують, аж земля гуде…

— Ой, це змій летить, — каже вона, — лізь швидше у піч!

Тільки що він вліз у піч, аж прилітає змій. Як увійшов у палац та й каже:

— Фу… фу… а це що, жінко, чоловіком пахне? Хто тут такий є?

— Нема, серце, нікого, — каже вона, — то ти налітався по світі, наївся людського м’яса, то тобі так здається. А знаєш що, як ти полетів, я лягла спати та й заснула, і приснився мені сон, та такий чудний, такий чудний, що сказати не можна..

— А ну, ну, розкажи, — каже змій, — тільки підожди трохи, я ляжу, а ти мені поськай та й розкажеш.

Сіла вона йому ськати та й каже:

— Снилось мені, що в одному королівстві була криниця з такою водою, що як слабий умиється, то зараз буде здоровий, а тепер зіпсувалася.

— Знаю я цю криницю, — каже змій. — У тій криниці сидить тепер жаба. Якби ту жабу вийняти, то вода б ще краща стала, як перше була.

Змій розказує, а вона — скуб, та й висмикнула з нього перо, а після й каже:

— Снилося мені, що в другому королівстві була, ніби, така яблуня, що родила золоті яблука, а тепер всохла.

– І це знаю, — каже змій, — то її хробак підточив. Якби її пересадити, то вона була б ще краща…

А вона знову перо висмикнула з голови. А змій почув та й каже:

— Годі, не скуби, розказуй краще далі.

Вона й каже йому:

— Ото ще снилося мені, що в третім королівстві була дуже гарна королівна. Вона пішла на спацер та й пропала.

— А хіба ти, — каже змій, — забула, як я тебе украв?

А королівна і третє перо висмикнула з голови.

— Ей, слухай, — каже, — не скуби, бо як ще раз скубнеш, то я тебе з’їм.

Перестала вона йому ськати, він знявся та й полетів.

Тільки що він полетів, а вона зараз покликала прикажчика та й каже йому:

— Ну, тепер утікаймо. У мене є така книга, що як прочитаєш її, то зараз зробишся чим захочеш: чи звіром, то й звіром, чи птицею, то й птицею.

Взяли вони ту книгу і три пера, поробились птицями та й полетіли.

От змій прилітає додому, дивиться — нема королівни. Він і думає: ото, певно, вона утекла — і полетів у погоню, так летить, що аж земля гуде.

А прикажчик з королівною все утікають. Аж вона й каже:

— Постривай-но, я послухаю, чи не чути, земля як гуде, тото змій за нами женеться.

Послухала вона — земля гуде.

— Дожене він нас, — каже, — зроблюсь же я пасікою, а ти старим пасічником, а як він спитає, чи не бачив ти такої-то й такої, то кажи, що бачив тоді, як був ще молодим.

От і зробилась вона пасікою, а він старим пасічником. Аж летить змій і питає:

— Чи не бачив ти, діду, тут не летіла королівна?

— Здається, бачив, але ще тоді, як був молодим.

От змій і вернувся ще шукати її до палацу. Вони поробились знову птицями та й полетіли.

А змій вернувся, шукав-шукав і погнався за ними в погоню. А королівна прислухалась — аж земля гуде. Вона і каже прикажчикові:

— Зробимось ми — ти дідом, а я бабою, та й буцім-то ми на богомілля йдем.

Та й зробилися вони дідом і бабою і йдуть з торбами на плечах. Аж прилітає змій:

— Чи не бачили ви такої і такої?

— Ні, не бачили, — кажуть вони.

Змій і думає: може, вона в палаці або пішла купатися, та й знову вернувся. А тії прочитали книжку, поробились птицями і знову полетіли. Змій прилітає додому — нема нікого. Розгнівався він дуже та й полетів знову доганяти. А вони уже долітали до того королівства, де змій украв королівну. Коли чують — земля гуде, та так, аж дрижить.

Королівна і каже до прикажчика:

— Летить змій. Робися ти скоріше морем, а я зроблюся качкою.

А ось і змій прилітає, та такий же злий, що аж піна з рота котиться. Як побачив він ту качку, так зараз і пізнав, що то не качка, а королівна, та й хотів він її зловити. Що кинеться на ню, то вона і пурне, не може ніяк її змій зловити. Він тоді почав воду пити, щоб випити все море, пив-пив, доти пив, поки аж не луснув.

Тоді вони поробилися людьми та й пішли собі далі. Приходять у