Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга друга"

Вітальню наповнили пахощі ночі та соснового лісу. Мумі-троль подумав: «Це добре. Інколи треба провітрювати свою родину…» Він вийшов на сходи, вдивляючись у вогку темряву.

— Тепер я маю усе, — мовив Мумі-троль сам до себе. — Маю увесь рік! Навіть зиму! Я перший у світі Мумі-троль, який не впадав у зимовий сон!

Розказана зимова історія мала би завершитися, власне кажучи, на цьому місці. Перша весняна ніч з вітрюганом, що увірвався до вітальні, — чим не помпезне закінчення розповіді? А решту читач міг би домислити собі й сам. Але то скидалось би на шахрайство.

Нікому не під силу абсолютно точно передбачити, що сказала Мама, прокинувшись. І чи дозволено пращурові залишити за собою помешкання у кахляній печі. Чи встигне Нюхмумрик повернутися в Долину Мумі-тролів до закінчення книжки. Чи не замерзла Доня Мюмлі, позбувшись прихистку в картонній пачці. Де замешкає Вітрогонка, коли купальня знову стане купальнею. Та ще багато інших речей просто неможливо передбачити.

Тому найправильніше рішення — продовжити розповідь.

Насамперед важливим є скресання криги. Подія настільки драматична, що негоже її оминути увагою.

Надійшов таємничий місяць — місяць усуціль сонячних днів, крапотіння з дахів, вітрів та непосидючих хмарин, морозних ночей, коли розмоклий за день сніг підмерзав, а місяць засліплював своїм сяйвом. Мумі-троль схвильовано метався Долиною, у голові йому мало не паморочилося від передчуттів та гордощів.

Надходила весна, але не така, якою він собі її уявляв, не та весна, яка мала б його звільнити від чужого й ворожого світу, а природне продовження усього того, що він пережив, подолав і до чого зумів призвичаїтися.

Мумі-троль сподівався, що весна надходитиме довго, щоб якнайдовше утримати в собі тремке її очікування. Кожного ранку він майже боявся, що диво пробудження його родини станеться саме нині. Пересувався він дуже обережно, пильнуючи, аби щось не перекинути у вітальні. А потім чимдуж біг у Долину, принюхувався до нових пахощів, приглядався, що ж змінилося за ніч.

З південного боку дровітні оголився клаптик чорної землі. Берези огорнулися ніжним рожевуватим серпанком, помітним лише здалеку. Сонце припікало замети, які стали крихкими й потріскалися, мов скло. Крига потемніла, здавалося, ніби море просвічується крізь неї.

Маленька Мю і далі невтомно ковзалася по кризі. Тільки тепер змінила бляшані покришки від слоїків на кухонні ножі, прив’язані до черевичків ребром. Інколи Мумі-тролеві потрапляли на очі вималювані нею вісімки на кризі, але сама вона — дуже зрідка. Крихітка ніколи не потребувала товариства для забави. Що б вона не думала про весну — подобалася та їй чи ні — Мю не мала наміру ані з ким ділитися своїми враженнями.

Вітрогонка прибирала у купальні. До блиску понатирала зелені та червоні шибки вікон, щоб першим мухам було затишно, вивісила на сонце купальні халати і спробувала полагодити гумового гемуля.

— Ось тепер купальня знову стане купальнею, — мовила вона. — А потім, коли надійде тепло і все навколо зазеленіє, ти лежатимеш на животику на теплих дошках помосту і наслухатимеш, як хлюпочуть біля берега хвилі…

— Чому ти не казала мені цього взимку? — дорікнув їй Мумі-троль. — Такі слова мене б розрадили. Пригадуєш, я якось сказав: «Ось тут росли яблуні». А ти мені відповіла: «А зараз росте сніг!» Хіба ти не розуміла, як мені сумно?

Вітрогонка знизала плечима.

— До всього треба допетрати самому, — мовила вона. — І перепустити через себе.

Сонце припікало усе дужче. Випалило діри й рит— вини у кризі, море під нею хвилювалося, намагаючись вирватись з крижаного полону.

Ген за крайнебом тинялися туди-сюди шторми й буревії.

Ночами Мумі-троль, лежачи без сну, чув, як потріскували й поскрипували стіни будинку.

Пращур не давався чути. Він позачиняв за собою усі дверцята й втулки кахляної печі, можливо, знову поринув у світ тисячолітньої давності. Шнур від пічної втулки, який теліпався у просвіті між піччю та стіною, зник, а разом з ним зникли китички, бісер та інші розкішні речі.

«Напевно, вони йому сподобалися», — подумав Мумі-троль.

Він уже не ночував у кошику з тирсою, а перебрався у своє ліжечко. Уранці сонце чимраз глибше зазирало до вітальні, зі здивуванням висвітлюючи павутиння та ковтюхи пилюки. Найбільші ковтюхи, котрі набрали округлої форми й нагадували живих істот, Мумі-троль виносив на ґанок, а менші катулялися собі, куди хотіли.

Земля під південним вікном прогрілася, у ній став помітним рух: розтріскувалися брунатні цибульки, а тонкі ниточки корінців жадібно всмоктували вологу з розталого снігу.

І ось одного вітряного дня, перед самим смерканням, з боку моря долинув потужний величний хруст.

— Ага, — сказала Вітрогонка, відставляючи набік горнятко з чаєм. — Почалася весняна канонада!

Крига поволі здулася, і знову прокотився гуркіт.

Мумі-троль вискочив з купальні під повіви теплого вітру, щоб послухати весняні туркоти.

— Поглянь, он котиться море, — озвалася Вітрогонка у нього з-поза плеча.

Ген вдалині вирувало біле шумовиння, злі й голодні хвилі шмат за шматом пожирали зимовий панцир. Ось кригою пробігла, звиваючись то в один, то в інший бік чорна тріщина, їй забракло снаги, і вона спинила свій біг. Море знову здибилося. Щілин побільшало. Вони стали ширшими.

— Я вже знаю, кому зараз п’яти горітимуть, — буркнула Вітрогонка.

Маленька Мю помітила, що на морі щось відбувається, але просто не могла не піддатися спокусі ще повозитися на ковзанах. Цікавість гнала її до краю крижини, де вже вирувала вода. На самому окрайці перед носом у моря вона гордо утнула віртуозну вісімку. Потім розвернулася і щодуху помчала потрісканою кригою назад до берега.

Спершу це були ледь помітні тріщинки, які ніби волали до неї: «Небезпека!» Крига вигиналася, то здіймалася угору, то опускалася, інколи лунав оглушливий хрускіт, немов святковий і водночас руйнівний гарматний салют, від якого мурашки бігали по спині Маленької Мю. Вона аж нетямилася від захвату.

«Тільки би цим дурням не спало на гадку кинутися мені на порятунок, — думала вона. — Зіпсували б мені усе свято!»

Маленька Мю щосили налягла на ковзани, аж леза кухонних ножів повикривлялися, але берег чомусь не ставав ближчим.

Ось тріщини розширилися і стали ріками. Сердита хвиля вирвалася на волю.

Раптом море обернулося на розсип крижаних острівців, які з гуркотом вдаряли один до одного. На одному з них стояла Маленька Мю, спостерігаючи, як смуга води стає