Читати книгу - "Репортер"

вирішення Продовольчої програми, коли директор радгоспу не мав права кроку ступити без наших санкцій?! Чому ми надіємось на ривок у техніці, якщо завод чи інститут не мав права почати нове діло без рішення бюро?! А в нас у республіці їх сорок дев’ять! А погоджувати кожне питання треба півроку! І це — шлях прогресу?!

— Який вихід? — крикнули із залу.

— Дуже простий: замовник — банк — споживач — ось вам трикутник, що грунтується на принципі кооперування, яке обіцяє трудящим вигоду — реальну, відчутну. Я підрахував: алкоголіками у нас стають ті, хто заробляє не більше як сто п’ятдесят на місяць; немає сенсу зберігати такі гроші — що на них купиш?! А трудящі, котрі одержують понад триста карбованців, — не п’ють! І ті, що взяли сімейний підряд і заробляють по п’ятсот карбованців, — не п’ють! Алкоголізм — хвороба соціальна, виникає вона з невіри і відчаю! І винні у цій хворобі ми, керівники! З нас і вимагати треба! Зможемо розкріпачити людей — по закону, поправкою до Конституції, підвищенням ролі юристів, адвокатів, нотаріусів, що захищають таланти від недремної бюрократії, — переможемо. Ні — перебудову провалимо, ворогів у неї предосить… Тому я пропоную скликати позачергову сесію Верховної Ради нашої автономної республіки і скасувати на ній всі правові норми минулих років, які насильно стримують прогрес… Якщо ви мене підтримаєте у цих позиціях, зніму самовідвід. Якщо ні — моє обрання буде черговим перетасуванням колоди, становище не зміниться!

… Виступ першого був досить мужнім: «Що ж, спробуйте по-вашому, можливо, я застарів, але не хотілося б, щоб гаряча, хоч і зацікавлена азартність, крушила всі усталені норми, ризиковано».

Ніязмухамедов жалюгідно виправдовувався, посилаючись на думку Москви, клявся навчитися нового мислення; перший презирливо кинув: «Сміливості не вчаться»; завагітпром Мизиков заперечив: «А хіба космонавти народжуються героями? Позначені тавром елітарності?»

Пленум закінчився об одинадцятій вечора; ми з Ігнатовим зайшли в мій кабінет і перед тим як сісти за стіл, я написав записку секретарю Ніні Григорівні: «Будь ласка, завтра з’єднайте мене о дев’ятій по Москві з тов. Варравіним».

XXX

Я, Василь Горенков

У Загряжськ із колонії мене привезли на «Волзі».

За всю дорогу водій не зронив жодного слова. Коли я спитав, де він працює, сухо відрізав:

— На базі.

Тільки коли ми приїхали у мій мікрорайон (два будинки, що я починав півтора року тому, так і стоять недобудовані, робітників на майданчику нема), він сказав:

— Мені дали адресу: Весняна, три; правильно?

— Так.

Я вийшов з цієї доглянутої тридцять першої «Волги» біля магазину; мені здавалося, що совісно в’їжджати у двір; була якась в усьому цьому протиприродність: уранці — «зек», а вдень катається на обкомівській машині; зразу по всіх під’їздах зашамотять, а навіщо? І так здається, ніби ти все ще закаляний лайном, не помився, зате надів новий костюм.

Галя Прохорова — здається, з восьмої бригади обробників, — зустрівши мене, притулила руки до щік, завмерла, потім ступила крок назад, бо спочатку хотіла кинутися до мене (я відчув її поривання), але не кинулася, прошмигнула мимо.

А на що ти сподівався, спитав я себе. Думав, з прапорами вийдуть зустрічати?

Завжди винен той, хто впав.

Біля своєї квартири я зупинився, аби вгамувалося серце й не тремтіли руки — діти все помічають. Треба ввійти додому так, щоб заздалегідь погасити емоції. Навіщо зайвий раз краяти їм серця? Маленькі все розуміють, часом набагато гостріше за нас…

Я натиснув на кнопку дзвінка: він не працював: фільонка у нас відповідна, все чути, що відбувається в квартирі, привілля для донощиків: пиши — не хочу! Я почекав трохи; тихо у мене в квартирі… Точніше, в квартирі колишньої дружини, мене виписали, ми ж розлучені, а ще точніше, мене розвели… Я постукав тричі підряд — як раніше. Ніхто не відповів. Постукав дужче — злість у мені піднялася, темна злість і страх; почув старечі, човгаючі кроки: у таборі дуже загострюються слух і нюх, тому я одразу зрозумів, що йде стара ланка. Може, Зіна викликала матір, подумав я. Сама на роботі, а бабуся з дітьми допомагає… Право листуватися я одержав тільки в колонії, у тюрмі я не мав ніяких відомостей з дому, саме там слідчий дав мені Зінину заяву про розлучення. До речі, з двома помилками; дивно, грамотна людина, чого це? Послав два листи, відповіді від неї не надійшло; одержав тільки листівку від оббивальника Дерев’янкіиа, писав, що їхня бригада суду не вірить, вони на моєму боці. Не пригадую його… За довгі тюремні дні в пам’яті лишаються обличчя найближчих, усі інші відходять на другий план, а потім і зовсім стираються.

— Хто? — прошамкав жіночий голос.

Ні, це була не мама Тая.

— Зінаїда Євгенівна де? Шурик і Паша?

— Що?!

— Та ви відчиніть двері, — попросив я. — Будь ласка… Я лише спитаю…

— А ти через двері й запитуй. Хіба я глуха?

Я почув, як відчинилися двері за спиною. Там жив виконроб Свєтьолкін, тихий, непомітний чоловік з унікальним окоміром: обсяг земельних робіт, який мали виконати, визначав за хвилину: дивно, чому «глаз-ватерпас» у нас кажуть про алкашів?

Обернувшись, я побачив у дверях жінку; дружина виконроба, подумав я; шкода, що раніше не познайомився, недобре.

— Василь Пантелійович, — намагаючись приховати здивування, мовила вона, витираючи руки об фартух, — а ви…

— Так, відпустили…

— За станом здоров’я?

Я заспокоїв її, хоч мені здавалося, що незручно говорити про це.

— Ні, вирок скасували… Мене реабілітували…

— Як це? — не зрозуміла жінка.

— Виправдали. Довели, що я ні в чому не винний… Ви не підкажете, де мої дітки? І що там, — я кивнув на свою квартиру, — за бабуся шамкає?

— То це ж мати нових жильців! Вони Єремєєви, з Орла сюди переїхали…

— А де ж Пашенька й Шурик?

— Ви нічого не знаєте?

— Та звідки ж мені знати?!

— У мене не прибрано… А то б зайшли? — непевно запропонувала жінка.

— Ні, ні, не хочу турбувати, спасибі… Мені аби дізнатися, де діти?..

— Та ж Зінаїда Євгенівна вже місяць як поїхала звідси…

— Її переселили?

— Ні. По обміну… В Курськ… Вона нікому адреси не сказала… Поїхала якось зразу… Збирати було нічого — один чемодан, усе інше описали й вивезли… Може, все-таки зайдете? Я борщ варю…

— Що? Ні, ні, спасибі… Мабуть, адресу я зможу дістати в обмінному бюро? Там же не може не бути, правда?

— Та не дізнавайтесь ви адреси, — зітхнула жінка. — Вона не сама поїхала… З новим чоловіком…

— А діти? — спитав я, відчуваючи безглуздість свого запитання.

Та жінка