Читати книгу - "Оголений нерв"

у людей оголюються почуття. Скільки серед нас дітей своєї країни, які лише зараз, коли можуть відібрати її, зрозуміли, наскільки вони люблять Україну! Хто не знав гімн України — уже вивчив, хто не тримав у руках прапор — підняв його, хто не мав вишиванки — придбав. Усе те, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі. Зараз ми в рідному місті, яке нас усіх зростило, вивчило, дало хліб-сіль, але з жахом розумієш, що вже не можеш вдягти національне вбрання, тебе позбавили права підняти прапор чи заспівати гімн. Приходить усвідомлення, що ти живий, але не маєш права жити своїм життям, бо тобі диктують правила зрадники й окупанти. Це до болю несправедливо! Так не може і не повинно бути!

Змінився зміст поняття «моє». Раніше «моє» вказувало на щось особисте, наприклад, сумочка, одяг, ручка, записник, квартира, але не було сприйняття, що «моїм» може бути рідний край, річка Сіверський Донець, місто, село, Батьківщина. Зараз ці поняття сприймаються по-іншому, навіть пояснити важко тим, хто на собі не відчув, як страшно втратити оте «моє». Коли чув чи читав «моя Україна», акцент робився на слові «Україна», а зараз до сліз хочеться виділити слово «моя», звернутися до країни як до живої істоти, як до рідної матері».

Настя, як завжди, не перечитувала написане — чи то не було професійної звички, чи писала серцем і не хотіла заново сприймати очима та розумом. Уже збиралася відправити електронного листа Людмилі, потім згадала, що мала намір написати щось про вибори, а перейшла на особисті відчуття та враження. Настя відкрила файл і дописала таке: «Боляче розуміти, а ще болючіше зізнаватися, що для більшості моїх земляків Україна сприймається як «хунта» та «бендерщина», такі люди втратили свою гідність і совість. Проте є відсотків двадцять справжніх патріотів. Шкода, що більшість із них були змушені покинути рідні домівки, а хто залишився, перебувають у підпіллі.

Підсумовуючи, хочу від себе сказати: напевно, на краще, що у нас вибори президента не відбулися. Якби вони відбулися, то «галочку» поставила б більшість виборців навпроти Добкіних-Симоненків (образно), тоді мав би відбутися другий тур виборів, а це витрати з бюджету країни і затягування активної фази АТО. Сподіваюся, що за кандидатуру Петра Порошенка віддасть голоси більшість населення, що за нього проголосують навіть ті, хто проти, і це буде йому авансом довіри, а сам Порошенко усвідомить, що більшість голосувала не за його кандидатуру, а за швидшу стабільність у країні».

— Що ти все сидиш за комп’ютером? — запитав Валерій, зайшовши до кімнати. — То ніколи нічого не писала, а тепер постійно щось строчиш.

— Спілкуюся з друзями в «Однокласниках», — відповіла Настя й полегшено видихнула: лист Людмилі встигла надіслати і знищити, як і файл із текстом. — До того ж дивлюся українські новини.

— А що там дивитися? Все одно всі брешуть.

— По-твоєму, краще дивитися російське телебачення, де диктори аж захлинаються брехнею?

— Брехливі і ті, й інші, — сказав чоловік, — тож чи не все одно, яку брехню слухати?

Вони ще трохи посперечалися про ЗМІ України та Росії, але Настя не мала наміру доводити розмову до справжньої сварки. Сьогодні був не тільки день виборів президента, а ще й їхнє професійне свято — в останню неділю травня Сєвєродонецьк з розмахом відзначав День міста й День хіміка. А зараз про урочистий день нагадував лише сайт міськради поздоровленням із Днем хіміка.

— Треба приготувати щось святкове, — Настя перевела розмову на інше. — Може, хтось зайде в гості, щоб поздоровити.

— То приготуй, — сказав чоловік, зручніше вмощуючись на ліжку перед телевізором.

— Треба підкупити харчі, — Настя закинула натяк, що їй потрібна допомога.

— Сходи купи.

Настя почала говорити, що їй потрібно м’ясо купити на ринку, рибу — в «Сільпо», пиво — в «Амсторі», а все це розташовано в різних місцях, але чоловік її зупинив:

— Візьми автівку, купи, що треба, і не діставай мене, не бачиш, що я хочу подивитися новини?

Вона вирішила не сперечатися. Валерій останнім часом став якимось чужим і злим. Здавалося, що чоловік збайдужів до всього, що відбувається навколо, і навіть до неї. Хіба колись було таке, щоб він посилав її саму за продуктами? Вони завжди і всюди були разом. Тепер сплять в одному ліжку, а чоловік відвертається до стіни і намагається її не торкатися. Коли вони востаннє кохалися? Важко сказати. Ніби й не було багатьох років подружнього життя, гарячих цілунків і здавлених криків кохання. Їхні відносини швидко холонули, крижаніли, як вода на морозі, без вагомої причини. Він не хотів чути дружину, розуміти її патріотичні душевні пориви, а вона не могла змиритися з його пасивністю та байдужістю.

Настя боялася навіть думати про те, що їхня дружня родина розколюється на частини, де кожен починає жити своїм окремим життям. Усе, що вона створювала роками, плекала, оберігала, повільно руйнується, розвалюється, розколюється на шматки. Іванна чи не першою відкололася, замкнулася в собі, не бажаючи відкриватися рідним. Найболючіше було те, що родина вперто вдавала, що нічого не відбулося, мовляв, дівчинка виросла і має право на власне життя. Свекруха, як зомбі, бігала за червоними прапорами, радіючи закликам «Расія! Референдум! Федерація!», не бажаючи чути нікого, крім комуністів. Геннадій відчував, що його ідеї ворожі в родині всім, окрім матері, і було помітно, що хлопець почувається чужим серед своїх. Прагнучи знайти порозуміння та підтримку, він спробував жити з Оксаною, але й там щось не все гаразд. Можливо, сьогоднішнє свято у сімейному колі допоможе знайти ниточку порозуміння?

Тішачи себе надіями, Настя сходила на стоянку, забрала автомобіль, поїхала спочатку на ринок. Вибір м’яса був великий, тож вона купила свинину на котлети та свинячі реберця, щоб засмажити з картоплею для Іванни. Настя не оминула контейнер, де працювала Аліса.

— Я зайду до тебе ввечері поздоровити, — сказала подруга. — Ти не образишся, якщо я прийду разом з донькою? Бідна дитина так набралася страху, що тепер сама взагалі з дому не виходить.

— Алісо, ти не ображайся, але не потрібно до нас приходити сьогодні, — Настя взяла подругу за руку, подивилася їй у вічі.

— Це тому, що ми опинилися з тобою по різні боки барикад? Ми ж домовилися не торкатися цієї болючої теми.

— Не в тому річ, — мовила тихо Настя, — у нас буде