Читати книгу - "Коли впаде темрява"

— Ви самі усе це знаєте, — говорить він, кидаючи на мене хитрий погляд, від якого мені стає трохи не по собі. Я цього не показую, він не перший пацієнт, від якого мені стає не по собі. Психіатри — вони, як спелеологи, так-так, а кожен спелеолог вам скаже, що в печерах повно кажанів і мокриць. Не вельми приємна зустріч, але здебільшого вони в принципі безпечні.

Я прошу його посприяти мені. І нагадую, що ми з ним наразі лише знайомимося.

— Поки що не зав’язали постійних стосунків, еге ж?

Еге ж, відповідаю, поки що ні.

— Краще нам поквапитися, — каже він, — поки я ще в жовтогарячому стані, докторе Бонсейнт. На межі червоного стану[51].

Я питаю, чи він перелічує речі.

— Звісно, що так, — каже він. — Кількість клітинок у кросвордах у «Нью-Йорк Таймз»… а по неділях я рахую двічі, бо кросворди більші, і ще раз перевіряю себе. Є така необхідність.

Проходжу по власних слідах. Кількість гудків, коли комусь телефоную. В робочі дні тижня я переважно обідаю в «Колоніальній їдальні», це за три квартали від офісу, і по дорозі туди я завжди рахую чорні черевики. А повертаючись звідти, рахую коричневі. Одного разу спробував рахувати червоні, але це виявилося безглуздям. Червоні черевики носять тільки жінки, та й тих, по правді, небагато. Принаймні вдень. Я нарахував лише три пари, тому знову повернувся до «Колоніальної їдальні», тільки тепер уже почав рахувати коричневі черевики.

Я питаю його, чи йому потрібно нарахувати якусь визначену кількість черевиків, щоб отримати втіху.

— Тридцяти вистачить, — каже він. — П’ятнадцять пар. Як правило, це без проблем.

А чому необхідно нарахувати якусь визначену кількість?

Він розмірковує, дивиться на мене.

— Якщо я скажу «ви самі знаєте», чи ви попросите мене пояснити, що саме ви мали б знати? Ви вже не раз мали справу з СНС, я це з’ясовував — і то прискіпливо, — як подумки у себе в голові, так і в Інтернеті, то, може, перестанемо грати в лапанку?

Я кажу, що більшість рахувальників вважають, що досягнення визначеної кількості, відомої як «цільове число», необхідне для підтримування порядку. Так би мовити, щоб світ не зіскочив зі своєї осі.

Він удоволено киває — і крига скресла.

— Одного дня, коли я рахував, по дорозі назад до офісу мені трапився безногий чоловік. Він був на милицях, на відрізану ногу, що закінчувалася під коліном, у нього було надягнуто шкарпетку. Якби він був у чорному черевику, жодних проблем. Бо ж, розумієте, я повертався. Але на нім був коричневий. Мене це вибило з норми на цілий день, а вночі я зовсім не міг заснути. Бо непарні числа погані. — Він постукує собі по скроні. — Принаймні отут вони такі. Раціональна частина мого мозку розуміє, що все це лайно, але є там і інша частина, котра точно знає, що зовсім навпаки, і править ця частина. Можна гадати, що якщо нічого поганого не трапляється — фактично у той день трапилося хороше, аудит податкової служби ІК5, якого ми так боялися, було скасовано без жодних на те причин, — закляття мало б знятися, та дзуськи. Я налічив замість тридцяти восьми тридцять сім черевиків, а коли світ не завалився, ірраціональна частина мого мозку пояснила це тим, що я не просто перевищив цифру тридцять, а значно її перевищив. Коли завантажую посудомийну машину, я лічу тарілки. Коли їх там парне число більше десяти, все в порядку. Якщо ні, я додаю чистих тарілок, щоби була правильна цифра. Те саме з виделками й ложками. У пластиковому контейнері в посудомийці їх мусить бути щонайменше по дванадцять. Це означає, що, відтоді як я живу сам, треба докладати туди чистих.

А як щодо ножів, питаю я, і він одразу хитає головою.

— Ніяких ножів. У посудомийній машині вони зайві.

Коли я питаю чому, він відповідає, що не знає. Відтак, після

паузи, скоса кидає на мене винуватий погляд.

— Я завжди мию ножі руками, в раковині.

Я висловлюю припущення, що ножі в контейнері для столових приборів загрожують світовому порядку.

— Ні! — вигукує він. — Докторе Бонсейнт, ви розумієте, але ж ви не розумієте всього цілком.

Тоді ви мусите мені допомогти, кажу я.

— Світовий порядок уже порушено. Я порушив його минулого літа, коли прийшов на Акерманове поле. Тільки тоді я цього не зрозумів. Тоді ще ні.

— Але тепер уже так? — питаю я.

— Так. Не все, але достатньо.

Я питаю його, чи він намагається виправити речі, чи тільки контролювати ситуацію, щоб не стало гірше.

Вираз невимовного полегшення з’являється на його обличчі, на ньому розслаблюються всі м’язи. Те, що відчайдушно потребувало висловлення, нарешті сказано вголос. Це ті моменти, заради яких я живу. Це ще не зцілення, звісно, але на якийсь час N. отримав полегшення. Сумніваюся, що він на нього очікував. Більшість пацієнтів не чекає.

— Я не можу виправити речі, — шепоче він. — Але я можу контролювати ситуацію, щоб не стало гірше. Саме так. Я намагався.

І знову я наблизився до одного з тих розгалужень. Я міг би спитати його, що трапилося минулого літа — скажімо, у серпні — на Акермановому полі, але, ймовірно, питати про це все ще зарано. Краще спершу ще трохи розхитати корінь цього хворого зуба. Насправді я маю великі сумніви щодо того, ніби витоки цієї інфекції лежать так близько. Радше за все, те, що трапилося з ним минулого літа, подіяло лише як спусковий механізм.

Я прошу його розповісти мені про інші симптоми.

Він сміється.

— Це займе цілий день, а в нас залишилося… — Він кидає погляд на свій годинник. — Лише двадцять дві хвилини. Двадцять два, до речі — гарна цифра.

— Тому що парна? — питаю я.

Він киває, даючи мені зрозуміти, що я ставлю зайві запитання.

— Мої… мої симптоми, як ви їх називаєте… з’являються вкупі. — Тепер він дивиться у стелю. — Їх три, такі купи. Вони випихаються з мене… з тверезої частини мене… мов камені… камені, розумієте… о Господи, благий Боже… мов ті падлючі камені на тому падлючому полі…

Сльози ручаями течуть йому по щоках. Спершу він, здається, на них не зважає, так і лежить на кушетці, сплівши пальці, дивлячись у стелю. А тоді простягає руку до