Читати книгу - "Мiстер Мерседес"

— Ти перевіряв «Блакитну Парасольку»?

— Хотів спершу приготувати тобі сніданок. І собі. — Це правда. Він дійсно прокинувся з більшим бажанням нагодувати своє тіло, ніж заткнути корком певну порожню діру в себе в голові. — Крім того, я не знаю твого паролю.

— Пароль «Джейні».

— Бажаєш поради? Зміни його. Насправді це порада хлопця, який працює на мене.

— Джерома, правильно?

— Так, це його ім’я.

Він засмажив півдюжини яєць, і вони з’їли їх усі, поділивши омлет точно посередині. Йому майнула думка спитати, чи не шкодує вона про минулий вечір, але він гадає, що її поводження за сніданком уже є відповіддю на це питання.

Коли посуд опиняється в мийці, вони йдуть до її комп’ютера й майже чотири хвилини сидять безмовно, читаючи й перечитуючи останнє послання від merckill’а.

— Свята телиця, — нарешті мовить вона. — Ти хотів його накрутити, і я б сказала, він уже цілком накручений. Ти бачиш усі ті помилки? — Вона показує на «запсаний» і «відімнкув». — Чи це частина того — як ти його був назвав? — стилістичного маскування?

— Я так не думаю. — Ходжес дивиться на «буе» і посміхається. Він не може втриматися від посмішки. Риба відчуває гачок, і той вгрузає глибше. Їй досадно. Їй боляче. — Гадаю, з такими помилками друкує текст людина, коли вона розлючена, як той чорт. Останнє, чого він очікував, це те, що в нього виникнуть проблеми зі славою. Через це він і шаліє.

— Ще.

— Га?

— Треба, щоб він ще більше ошалів. Пошли йому нове повідомлення, Білле. Штрикни його дужче. Він на це заслуговує.

— Гаразд.

Він думає, потім друкує.

— 17 —

Коли він уже одягнений, вона йде з ним коридором і перед ліфтом обдаровує довгим поцілунком.

— Я все ще не можу повірити, що минулий вечір був насправді, — каже він їй.

— О, таки був. І якщо ти гратимеш своїми картами правильно, це може відбутися знову. — Вона перебігає по його обличчю отими своїми синіми очима. — Але жодних обіцянок довготермінових стосунків, окей? Ми сприймаємо це як даність. Один день за раз.

— У моєму віці я все сприймаю таким чином.

Відкриваються двері ліфта. Він робить крок усередину.

— Залишайся на зв’язку, ковбою.

— Буду. — Двері ліфта починають закриватися. Він зупиняє їх долонею. — І не забувай про БОЛО, ковбойко.

Вона серйозно киває, але він не упускає іскорок у її очах.

— Джейні дотримуватиметься БОЛО, бодай їй луснути.

— Тримай свій мобільний поряд, і можливо, було б мудро запрограмувати на ньому 911 у швидкісний набір.

Він опускає руку. Вона шле йому повітряний цілунок. Двері закочуються швидше, ніж він встигає послати їй у відповідь свій.

Його машина стоїть там, де він її залишив, але гроші, вкинуті у лічильник, либонь, закінчилися раніше, ніж почався час безплатного паркування, бо з-під двірника на лобовому склі стирчить якась квитанція. Він відкриває бардачок, засовує туди квитанцію і виловлює свій мобільний телефон. Майстер він давати Джейні поради, яких не дотримується сам… відтоді як висмикнув чеку, він завше забуває про цю чортову доісторичної моделі «Нокію», як воно й ведеться з мобільниками. Тепер йому вже мало хто дзвонить, але цього ранку він має три повідомлення, всі від Джерома. Друге й третє — одне о дев’ятій сорок, а інше о дев’ятій сорок п’ять — то нетерплячі запити, де він і чому не телефонує. Вони промовлені нормальним Джеромовим голосом. Оригінальне повідомлення, залишене о шостій тридцять минулого вечора, починається бурхливою говіркою Екстазного Кайфа Тайрона:

— Маса Ходжес, ви де є? Моя тра’ рожжувати вам усьо! — Надалі він стає знову Джеромом. — Здається, я знаю, як він це зробив. Як він вкрав машину. Подзвоніть мені.

Ходжес дивиться собі на годинник і вирішує, що Джером, мабуть, ще не встав, зарано для суботи. Він вирішує туди поїхати, по дорозі зупинившись спершу в себе вдома, щоби прихопити свої нотатки. Він вмикає радіо, ловить Боба Сігера з його «Старих часів рок-н-ролом» і реве разом з ним: «Виймай із шафи ті старі платівки»[211].

— 18 —

Були колись часи — до комп’ютерних застосунків, «айПадів», «Самсунг Гелексі» і світу блискавично швидкого 4G[212], — коли вікенди були найклопітливішими днями в «Дискаунт Електронікс». Тепер діти, які колись заходили сюди купувати компакт-диски, завантажують собі «Вампірський вікенд»[213] з «айТьюнз»[214], а їхні батьки шукають щось на «іБеї» або дивляться пропущені ними телепередачі по «Гулу»[215].

Суботнім ранком «ДЕ» в торговельному центрі «Березовий Пагорб» — це пустка.

Тоунз пнеться в залі, намагаючись продати якійсь старенькій пані телевізор високої чіткості, який уже є антикваріатом. Позаду крамниці Фредді Лінклаттер безперервно курить червоні «Марлборо», мабуть, репетируючи свою найновішу проповідь про захист прав ґеїв. Брейді сидить у заднім ряду за одним із комп’ютерів, древнім «Візіо»[216], який він був «пролікував» так, щоб у ньому не залишалося ані сліду ударів по клавішах, не кажучи вже про історію операцій. Він тупиться очима в останнє послання Ходжеса. Одне його око, ліве, вже смикається в швидкому, неритмічному тику.

Покинь звалювати на мою матір. Не її провина, що ти впіймався на цілій купі дурноголових брехень. Дістав ключ з бардачка, чи не так? Хто тобі повірить, коли в Олівії Трелоні залишились вони обидва. А той, що пропав, був валет-ключем. Вона тримала його в маленькій магнітній коробочці під заднім бампером. От справжній Мерседес-Кілер його й мусив угледіти.

Гадаю, я перестану писати тобі, хуйло. Твій коефіцієнт забавності наразі плаває десь близько нуля. І я знаю з авторитетних джерел, що Доналд Дейвіс збирається зізнатися у вбивствах біля Міського Центру. Що полишає тебе з чим? А просто з тим, щоб жити далі своє сране, маленьке, позбавлене радощів життя, я так гадаю. Тільки ось ще одне, перш ніж я закрию це чарівливе листування. Ти пригрозив, що вб’єш мене. Така погроза вже є кримінальним злочином, але вгадай що? Мені це байдуже. Друзяко, ти просто звичайний сцикливий серун. Таких у інтернеті повно. Бажаєш прийти до мене додому (я знаю, що ти знаєш, де я живу) і повторити цю погрозу особисто? Ні? Я думаю, що ні. Дозволь