Читати книгу - "Цензор снів"

старий австрійський вагон, якого переробили на будку з пивом. Але пива ще не підвезли, а коли підвезуть, довкола будки відразу закипить життя, бо потягнуться до неї з усіх довколишніх вулиць, а дехто навіть прийде зі своєю банькою. Я сів біля них. З батярами не можна так просто з мосту зачинати розмову з ділової пропозиції. Мусить бути спеціальний етикет.

Додьо длубався в носі, Сериль цьвохкав лозиною в повітрі, аж та посвистувала, а Філюсь курив. Вони чекали пива, як на манни небесної, бо коли воно приїде, вони вивантажать бочки, закотять їх у вагон, припасують до однієї з них піпу і будуть помагати панові Цепі. Один із них буде полокати кухлі, другий — збирати порожні, залишені на траві, а третій — краяти кінську ковбасу і накладати на канапки, а за ту свою жертовну працю дістануть по кілька кухлів пива.

— Звар’йоване літо, нє? — звернувся Додьо до мене.

— Йо, — погодився я.

Довкола панувала пекельна спека, але навіть якби моросив дощ, то й тоді б Додьо длубався в носі й бурчав. Колись, як ми закінчували навчання у школі, і я помагав Додьові блювати, обхопивши його обвисле на моїх руках тіло, ми заприятелювали. Виплюнувши рештки салати з бурячками, Додьо випростався і чмокнув мене в губи, від чого мене вмить знудило, і тоді ми помінялися ролями. В цей час Сериль розкорковував шосту пляшку яблуневого вина і белькотів: «Всьо на ґлянц, хлупаки, курди фляки... Додьо, твоя черга... бери фляшку», — і сам її дудлив. А на другий день Сериль казав: «Але ви й нахлялися вчора». — «А ти хіба ні?» — «Йо, але я не ригав». — «Ну, й труп, — цвиркав крізь зуби Додьо, — рига — в тій справі, як бальзам. Я навмисне завше їду до риги. Навіть кули не ригається. Два пальці до писка — і пішло, як з фунтану на Ринку. А путому чуєшсі, як вогирок шоно з грядки». — «Квашений, ги-ги! А все через те, жи намішали всякуго гівна». — «Так, — погоджувався я. — Вино й гурілка — нездала спілка». Зате ніщо так не зближує людей, як колективне блювання.

Василь-Сериль відзначався неймовірною худизною, судячи з його вигляду можна подумати, що його батьки працювали не в кнайпі, а в морзі. «Ще трохи й пубачиш свої яйка без дзеркала», — сміявся з нього Додьо. Вони сиділи й чекали на пиво, я чекав з ними. Біля їхніх ніг у поросі розлігся кудлатий пес, над яким кружляли мухи.

— Де вуни з тов баюров[93] прупали, — зітхав Філюсь, пробуючи цвиркнути слиною так, аби попасти в песика.

— А хтось телєфунував їм? — запитав я.

— Телєфунували. Казали, шо їдуть.

— Така спека... і шо вуни там субі думають... — хитав головою Додьо. — Пів дня во такво сидіти без діла, знаїш... Бігме махну рукою, піду різником.

— Гадаєш, там з медом? — спитав я.

— А я, з медом, — хихотів Сериль. — Там його мухи заїдят. — Він прутиком погладжував пса. — Такому то не зле. Розвалився в порусі й має все в дупі. — Потім пошпортався за пазухою і витягнув згорток. — Хоче хтось шницля?

Його питання зависає в повітрі, реагує на нього тільки пес — піднімає голову і тріпоче довгим язиком. Сериль кидає йому шматочок шницля, пес його обнюхує і відвертається.

— Такого тубі смаколика мамця зліпила, шо й пес не хоче, — сміявся Додьо.

— Бо навіть пес знає, з якого мнєса той шницель, — підхоплює Філюсь.

— А з якого, з якого? — нервує Сериль.

— У їдного була така свиня, знаїш, — каже Додьо, — ночами на цвинтар бігала. Бувало забіжить, знайде свіжу мугилу та й ну порпати. А як випурпає, знаїш, то за пукійника бересі й чавк-чавк-чавк... (Сериль зеленіє, рука зі шницлем тремтить.) Ласує собі, як наш Сериль на весіллі в пані Пуцілуйко.

— До чого тут та свиня? — гороїжиться Сериль.

— Ади, як вуно буває, — скрушно хитає головою Філюсь, — купи такво мнєсо... а вуно бач...

— А до чого ту мій шницель? Шукаєш шпарґи?

— Тому завше тре питати, знаїш, де жиє гусподар свині, — робить висновок Додьо. — Бо як живе коло цвинтаря...

— Ну і шо, шо я жию коло цвинтаря? — непокоїться Сериль. — До чого ту мій шницель?

— Кажуть, жи до того дядька, жи його свиня була, знаїш, духи померлих з’являлися... чиї тіла та свиня зжерла...

— Та курва маць засрана! — скипав Сериль. — Наша свиня сидит у хліві.

— Ага... — тяг своєї Додьо. — Приходили нучами й вили так страшно, аж муроз поза шкіру, знаїш. Кричали: зарий мугилу! Віддай мнєсо!

Я душився зі сміху, але Сериль не міг то все спокійно слухати і весь час сіпався та намагався якнайхутше дожвакуляти свого шницля.

— Є справа кулійова, — нарешті видушив я. — Мені треба п’ять жидівських рудин.

— Ади-во! Нашо? — спитав Філюсь.

— Їм вручать квитки на паруплав з Ґданська до Палестини.

— А тубі шо з того?

— Пулувина з того, — засміявся я. — Просто мене пупрусили зрушити добру справу. А хто мене знає, завше може підтвердити, жи я ніц гак не люблю, як добрі справи рубити.

— Е, я тебе знаю, — покивав пальцем Додьо, — ти іно вмієш рубити, шо біґус-кумпоти зі сливками[94].

— Бреше, курва, — сказав Сериль. — Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту гулодні кавали[95], а гуляй си купати на Жилізну Воду[96], во.

— Чого б я мав брехати?

— Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маєш інтерес? Ну-ну...

— Дам кожнуму по дві бляшанки вуселедців.

— То єнша справа, знаїш, — кивнув Додьо, почухавши каляпітру. — Але шо то дві бляшанки вуселедців, кули їх чекає таке щастя? Білет на паруплав, знаїш! Ого! Та то варта го-го! — він навіть задер голову догори й став обдумувати.

— Як субі хочете, — сказав я, — по дві й фертик. Ну, і ше цьмаги хильнемо.

— Но йо, знаїш, — кивнув Додьо, — най буде. Є тутка дві рудини на Гурудничій, знаїш. Приїхали з Росії. Тамка жили наші люди, їх забрали на Сибір, а цих вселили, знаїш.