Читати книгу - "Паперові міста"

— А я гадав, ніби ти після тієї ночі ні з ким не виходиш на зв’язок, тому що в тебе якась важлива причина є. І… ось вона, твоя причина? Стати волоцюгою?

Вона випускає мою футболку, відштовхує мене.

— Ну і хто після цього свиня? Тільки так і можна йти. Для цього треба зібрати всю себе і враз відірвати — мов пластир. А ти можеш і далі бути собою, Лейсі може і далі бути собою, нехай усі будуть і далі собою, а я — собою.

— Так, тільки я не міг бути собою, бо думав, що ти померла. Дуже довго думав. І довелося накоїти різної дурні, якої за інших обставин я нізащо не утнув би.

Тут Марго починає верещати на мене і знову хапається за мою футболку, щоб опинитися зі мною віч-на-віч.

— Ой, маячня. Ти сюди їхав зовсім не для того, щоб переконатися, чи все зі мною гаразд. Ти приїхав, бо хотів порятувати бідолаху Марго від її розладнаної особистості, хотів, щоб я до кінця життя дякувала лицареві в блискучих латах, щоб скинула одяг і благала взяти моє тіло.

— Маячня! — кричу я, бо це майже так і є.— Ти ж просто гралася з нами? Хотіла навіть після свого від’їзду лишитися центром нашого всесвіту, щоб усі думки крутилися лише навколо тебе.

Марго і далі верещить, я навіть не думав, що її голос може бути таким гучним.

— К., та ти навіть не на мене гніваєшся! Ти гніваєшся на образ тієї Марго, що живе у тебе в голові з самого дитинства, і, крім нього, нічого не бачиш!

Вона хоче від мене відвернутися, але я хапаю її за плечі, обертаю до себе і, не відпускаючи, кажу:

— Ти взагалі думала про те, як сприймуть твоє зникнення? Про Руті? Про мене, Лейсі, про всіх інших, кому ти була небайдужа? Ні. Звісно ж, ти не думала. Бо навіщо думати про те, що відбувається не з тобою! Так, Марго? Так?

Вона більше не пручається. Згорбившись, іде до свого «кабінету». Буцає ногою стіни з оргскла, ті з гуркотом падають на стіл і крісло, а потім з’їжджають на підлогу.

— ЗАТКАЙСЯ, ЗАТКАЙСЯ, ВИРОДКУ!

— О’кей, — погоджуюсь я. Чомусь те, що Марго розлютилася, допомагає мені заспокоїтися. Я починаю говорити з нею, як моя мама. — Я заткаю пельку. Ми обоє в нестямі. А у мене до тебе ще багато запитань.

Вона сідає в крісло, поставивши ноги на оргскло, яке допіру було стіною. І втуплюється в куток. Між нами футів десять.

— Як це ви мене розшукали?

— Я гадав, ти хотіла, щоб ми тебе знайшли, — кажу я так тихо, аж навіть дивуюся, що вона почула.

— І близько ні.

— «Пісня про себе», — відповідаю я. — Гатрі вивів мене на Вітмена. Вітмен указав на двері. Двері — на торгівельний центр. Ми змогли прочитати напис на стіні. Я про «паперові міста» не зрозумів: це ж могли бути й недобудовані присілки, я подумав, що ти поїхала в якийсь із них і не збираєшся повертатися. Боявся, що ти померла там десь, наклала на себе руки, але з якоїсь причини хотіла, щоб я тебе знайшов. Я об’їхав купу занедбаних присілків — тебе шукав. А потім зіставив мапу з сувенірної лавки з дірочками в стіні. Став читати цю поему уважніше і вирішив, що ти, напевно, не поневіряєшся, а просто десь засіла і плануєш щось. Пишеш у своєму нотатнику. Я знайшов на мапі Аґлое, побачив твій коментар в «Омніпедії», ми махнули рукою на вручення атестатів і примчали сюди.

Марго пригладжує коси, але вони тепер такі короткі, що лиця вже не затуляють.

— Не подобається мені ця стрижка, — озивається раптом вона. — Хотіла змінити імідж, а вийшло безглуздо.

— А мені подобається, — відповідаю я. — Гарно обрамлює обличчя.

— Пробач, що я зустріла вас, як стерво. Ти просто зрозумій… ви ж як з неба впали, я мало не обдзюрилася…

— Ну, могла б так і сказати: «Люди, я через вас мало не обдзюрилася».

— Авжеж, — пирхає вона, — бо саме таку Марго Рот Шпігельман всі знають і люблять.

На мить вона замовкає, а потім каже:

— Даремно я в «Омніпедію» написала. Просто мені здалося, що буде прикольно, якщо це виявлять згодом. Гадала, копи, може, простежать, але буде вже запізно. Адже в «Омніпедії» мільярд сторінок. Я не думала…

— Що?

— Відповідаючи на твоє запитання: я багато думала про тебе. І про Руті. І про батьків. Ну, звісно ж! Так, можливо, я найбільша егоцентристка в історії людства. Але невже ти вважаєш, що я так учинила б, якби не відчувала потреби? — Марго хитає головою.

Тепер вона обертається до мене, ставить лікті на коліна, й у нас починається справжня розмова. На відстані, але нехай хоч так.

— Я просто не вигадала, як мені ще піти, щоб мене назад не затягли.

— Я дуже радий, що ти не померла, — зізнаюся я.

— Я теж, — погоджується Марго. Вона всміхається, і я вперше бачу усмішку, за якою так скучив. — Тому мені й треба було виїхати. Хоч життя і відстійне, воно краще, ніж його протилежність.

У мене дзвонить телефон. Це Бен. Я відповідаю.

— Лейсі хоче з Марго поговорити, — повідомляє він.

Я підходжу до Марго, вручаю телефон їй і залишаюся поруч, а вона сидить згорбившись і слухає. До мене долинає балаканина з динаміка, а потім Марго перебиває:

— Слухай, вибач. Я просто дуже злякалася.

А потім тиша. За хвилю знову чується голос Лейсі, Марго сміється, щось відповідає. Я думаю, що треба дати їм поспілкуватися наодинці, й починаю оглядати стодолу. У протилежному кутку біля стіни Марго облаштувала ліжко — чотири в’язанки сіна, а на них — надувний помаранчевий матрац. На окремій в’язанці лежить охайний стос одягу. Є зубна щітка і паста, велика пластянка. Це все стоїть на книжках: Сільвія Плат, «Бойня номер п’ять» Курта Воннегута. Неймовірне поєднання порядного міщанства і моторошного занепаду. Але з іншого боку, так само неймовірним мені здається і те, як багато часу я витратив, уявляючи, що Марго живе якось інакше.

— Вони в мотелі в парку. Лейс веліла передати тобі, що вони вранці повертаються, незалежно від того, їдеш ти чи ні,— лунає ззаду голос Марго.

І коли я чую це «ти» там, де має бути «ми», я вперше замислююся про те, що буде далі.

— Мені майже всього