Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

— Вітаю, мене звати Мелісса Лі. Я координатор «Солмані».

«Координатор». Ще один багатофункціональний евфемізм.

— Крістофер попросив мене провести вас до зимового саду. Ходімо, я покажу дорогу.

Стукіт підборів Мелісси Лі відлунював у порожньому коридорі. Крім цього стукоту, тут було тихо, наче в монастирі. Якщо ти про це знаєш (а мусиш знати, якщо вже працюєш тут щодня), то нащо порушувати цю тишу своїм взуттям? Може, це частина форми? Чи це навмисно? Чому б не вдягнути кросівки або щось подібне?

І чому вона взагалі зараз думає про таке?

Крістофер Свейн зірвався на ноги, щоби привітатися з нею, наче знервований юнак на побаченні. На ньому був добре пошитий чорний костюм, біла сорочка, тонка чорна краватка. Неголене обличчя ретельно й уміло доведене до природного вигляду. В акуратній зачісці скейтера висвітлені окремі пасма. Що б не привело його до цього місця, це вирізьбило зморшки на його обличчі. Це йому, мабуть, не подобалося. Він, напевно, коле ботокс або інші філери, але Майї здалося, що зморшки додають його образу багатія певного характеру.

— Вам щось принести? — спитала Мелісса Лі.

Майя похитала головою. Мелісса наполовину усміхнулася й поглянула на Свейна. Сказала, зі зворушливою тривогою в голосі:

— Ти впевнений, що хочеш, щоб я пішла, Крістофере?

— Так, будь ласка, — голос у нього був хиткий. — Я гадаю, це для мене важливий крок.

Мелісса кивнула.

— Згодна.

— Тож нам треба поговорити наодинці.

— Розумію. Я буду поблизу, про всяк випадок. Ти тільки поклич.

Жінка ще раз наполовину усміхнулася Майї й вийшла. Зачинила за собою двері.

— Ого, — сказав Свейн, коли вони лишилися наодинці. — А ви справді дуже гарна.

Майя не знала, що на це відповісти, тож промовчала. Чоловік усміхнувся й відверто оглянув її з голови до ніг.

— Ви неймовірна і створюєте враження недосяжності. Наче ви вища за все це, — він похитав головою. — Певен, Джо не встояв тієї ж миті, як побачив вас, моя правда?

Зараз був не час для розігрування феміністичної карти або ж образ. Їй потрібно, щоб він говорив далі.

— У принципі, так.

— Дайте вгадаю. Джо видав якусь вульгарну звабливу фразу, щось смішне, але водночас воно його принизило й виставило вразливим. Я ж не помиляюся?

— Ні.

— І це збило вас із ніг, так?

— Так.

— О так, це Джо. Цей хлоп був більше ніж харизматичним, коли йому цього хотілося. — Свейн знову похитав головою, посмішка поступово згасала. — То він справді мертвий? Я про Джо.

— Так.

— Я не знав. Тут нема новин, це одне з правил. Нема соціальних мереж, Інтернету, зовнішнього світу. Електронну пошту можна перевіряти раз на день. Так я і побачив ваше повідомлення. А коли побачив… що ж, лікар сказав, що мені можна прочитати новини. Мушу сказати, смерть Джо мене шокувала. Може, присядете?

Зимовий сад, вочевидь, був сучасною надбудовою, яка намагалася вписатись у старовинне оточення, і це їй не вдавалося. Складалося враження зліпленості докупи. Стеля виконана у формі купола зі штучними вітражами. Звісно, там були рослини, але менше, ніж сподіваєшся побачити в кімнаті з назвою «Зимовий сад». Посередині стояли два шкіряні крісла, повернуті один до одного. Майя сіла в одне, Свейн — в інше.

— Не віриться, що він мертвий.

«Так, — подумала Майя, — у мене часто таке відчуття».

— Ви ж були там, так? Коли його застрелили.

— Так, — відповіла вона.

— У новинах сказали, що ви вціліли.

— Так.

— Як?

— Я втекла.

Свейн подивився на неї так, наче не до кінця повірив у почуте.

— Мабуть, вам було дуже страшно.

Майя промовчала.

— Сказали, що це невдале пограбування.

— Так.

— Але ж ми обоє знаємо, що це не так, правда, Майє? — він запустив пальці у волосся. — Ви б сюди не навідались, якби це справді було пограбування.

Його поведінка почала її дратувати.

— Зараз, — сказала Майя, — я просто намагаюся скласти докупи все, що сталося.

— Це неймовірно, — сказав він. — Досі не можу повірити.

На його обличчі грала дивна посмішка.

— У що повірити?

— Що Джо мертвий. Пробачте, що постійно це повторюю. Просто він був… Не знаю, чи доречно сказати, що він був «повний життя». Такі банальні слова, правда ж? Але, скажімо так, Джо був життєвою силою, розумієте? Він видавався таким сильним, таким могутнім, наче вогонь, який буяє поза твоїм контролем, що його ніколи не приборкаєш. Було в ньому щось… Знаю, це смішно, але щось майже безсмертне…

Майя посунулась у кріслі.

— Крістофере?

Він дивився у вікно.

— Ви ж були на яхті тієї ночі, коли Ендрю впав за борт.

Він не поворухнувся.

— Що насправді сталося з його братом Ендрю?

Крістофер ковтнув слину. Сльоза викотилася з його ока й прослизнула вниз по щоці.

— Крістофере?

— Я не бачив цього, Майє. Я був на нижній палубі.

У його голосі вчувався холод.

— Але вам щось відомо.

Ще одна сльоза.

— Прошу, скажіть мені, — сказала Майя. — Ендрю справді впав?

Голос Свейна був схожим на камінь, який летить у колодязь:

— Не знаю. Але я так не думаю.

— То що з ним сталося?

— Гадаю… — промовив Крістофер Свейн, потім глибоко вдихнув, зібрався з силами й почав знову: — Гадаю, Джо зіштовхнув його з човна.

Розділ 30

Свейн сидів, міцно вхопившись за ручки крісла.

— Усе почалося, коли в Академії Франкліна Біддла з’явився Тео Мора. Чи, може, саме тоді я почав це помічати.

Вони зсунули крісла ближче, сиділи майже торкаючись один одного колінами, певним чином відчуваючи потребу фізичної близькості в цій кімнаті, у якій ставало дедалі холодніше.

— Ви, мабуть, подумаєте, що справа в старому кліше, про те, як багатії не хочуть, аби біднота паплюжила їхні елітні заклади. Це так просто уявити, так? Ми, багаті дітки, нападаємо на Тео, знущаємося з нього. Але насправді все було не так.

— А як? — спитала Майя.

— Тео був веселим і товариським. Він не відсторонювався й не підлабузнювався, не зробив цієї помилки. Він просто вписався. Ми всі його любили. Він не здавався нам якимось не таким. Знаю, люди хочуть уявляти багатіїв одними, а бідняків зовсім іншими, але коли ви діти — такими ми й були, чи це я вважав нас такими, просто дітьми, — то ви просто хочете розважатися разом і бути своїми.

Він витер очі.

— Не завадило й те, що Тео був чудовим футболістом. Не просто хорошим — чудовим. Я був у захваті. У нас був шанс того року виграти все. Не лише чемпіонат штату серед приватних