Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

аж по дерев’яні накладки ручок, стирчав секатор дідуся Голофернеса. Здоров’яга Клапрот замахнувся на бабцю дубцем, але злетів із сідла з нелюдським вереском, коли в око його увіткнувся шворінь, який кинула Імпі Вандербек. Окультіх розвернув коня й хотів утікати, але бабця Петунія підскочила до нього й всадила зубці мотики в стегно. Окультіх крикнув, упав, нога його зав’язла в стремені, наляканий кінь поволік його через тини гострими тичками. Розбійник репетував і вив, а слідом за ним, наче дві вовчиці, летіли бабця Петунія з мотикою й Імпі з кривим ножем для щеплення дерев.

Дід Голофернес трубно висякався.

Уся пригода — від крику Щупака до шмаркання діда Голофернеса — зайняла десь стільки часу, скільки необхідно, аби промовити: «Половинчики неймовірно швидкі й точно кидаються усілякого роду снарядами».

Рокко всівся на східцях хати. Поряд присіла його дружина Інкарвілія Гільдебрандт із дому Бібервельдтів. Дочки їхні Алое й Жасмин пішли допомогти Семові Гофмаєру дорізати поранених й обдерти вбитих.

Повернулася Імпі в зеленій сукенці з рукавами, скривавленими аж по лікті. Бабця Петунія поверталася також, ішла повільно, сопучи, стогнучи, підпираючись убабляною мотикою й тримаючись за поперек. «Ех, старіє наша бабця, старіє», — подумалося Гільдебрандту.

— Де закопати розбійників, пане Рокко? — запитав Сем Гофмаєр.

Рокко Гільдебрандт обійняв дружину за плечі й подивився в небо.

— У березовому гайку, — сказав. — Поряд із тими, попередніми.

Розділ 7

Неймовірна пригода Малькольма Ґасрі з Бремора вже насильно вдерлася на шпальти багатьох газет, навіть лондонська «Дейлі Мейл» присвятила їй кілька абзаців у рубриці «Дива». Утім, оскільки далеко не всі наші читачі читають пресу, що видається на південь від Твіда, а якщо вже й роблять те, то з газетами серйознішими, ніж «Дейлі Мейл», нагадаємо, як воно було. У день 10 березня цього року пан Малькольм Ґасрі подався з вудкою на Лох Гласкарнох. І там пан Ґасрі зустрів молоду дівчину з бридким шрамом на обличчі (sic!), яка їхала на вороній кобилі (sic!) у товаристві білого єдинорога (sic!), що випірнули з імли й порожнечі (sic!). Дівчина промовила до остовпілого пана Ґасрі мовою, яку він був ласкавий окреслити як — цитуємо — «французьку хіба або ще там якийсь діалект із континенту». Оскільки пан Ґасрі не володіє ані французькою, ані жодним іншим діалектом із континенту, до перемовин не дійшло. Дівчина й звірі, що її супроводжували, зникли, — і тут знову процитуємо пана Ґасрі, — «наче сон золотий».

Наш коментар: сон пана Ґасрі, схоже, був настільки ж золотим, як колір віскі «single malt», яке пан Ґасрі звик, як ми довідалися, пити часто та в такій кількості, що це цілком пояснює видіння білих єдинорогів, білих мишей і потвор з озера. А запитання, яке ми хочемо поставити, звучить таким чином: що пан Ґасрі хотів робити з вудкою над Лох Гласкарнох за чотири дні до кінця охоронного сезону?

«Inverness Weekly» від 18 березня 1906 року

Разом із вітром, що оце здійнявся, небо від заходу потемнішало, хвилі хмар гасили по черзі сузір’я. Згас Дракон, згасла Зимова Панна, згасли Сім Кіз. Згасло Око, що світило найдовше й найсильніше.

Небосхил уздовж горизонту освітився коротким сяйвом блискавки. Вітер зміцнів раптово, сипонув в очі курявою й сухим листям.

Єдиноріг заіржав і послав ментальний сигнал. Цірі відразу зрозуміла, що він хотів сказати.

Немає вже часу. Єдина наша надія — на швидку втечу. У відповідне місце й відповідний час. Поспішаймо, Зореока.

«Я Володарка Світів, — нагадала вона собі. — Я Старша Кров, я маю владу над часом і простором. Я від крові Лари Доррен».

Іхуарраквакс заіржав, підганяючи. Кельпі відповіла протяжним форканням. Цірі натягнула рукавички.

— Я готова, — сказала.

Шум у вухах. Блиск і світло. А потім темрява.

* * *

По воді озера й крізь вечірню тишу розносилася лайка Короля-Рибалки, який у своєму човні підсмикував і тягнув волосінь, намагаючись звільнити блешню, що зачепилася за дно. Глухо стукнуло кинуте весло.

Німуе кашлянула нетерпляче, Кондвірамурс відвернулася від вікна, знову схилилася над аквафортами. Особливо притягував погляд один із картонів. Дівчина зі скуйовдженим волоссям верхи на вороній кобилі, що стала дибки. Поряд білий єдиноріг, також дибки, грива його тріпоче, як і волосся дівчини.

— Хіба до одного цього фрагменту легенди, — прокоментувала адептка, — в істориків не було претензій, бо вони одностайно визнавали його вимислом і казковою оздобою, майже деліричною метафорою. А художники й графіки, на зло вченим, уподобали цей епізод. О, наприклад: що не картина, то Цірі та єдиноріг. Що в нас тут? Цірі та єдиноріг на урвищі над морським пляжем. А тут, прошу, Цірі та єдиноріг у пейзажі, як із наркотичного трансу, уночі, під двома місяцями.

Німуе мовчала.

— Словом, — Кондвірамурс відкинула картони на стіл, — усюди Цірі та єдиноріг. Цірі та єдиноріг у лабіринті світів, Цірі та єдиноріг у безодні часу…

— Цірі та єдиноріг, — перервала Німуе, дивлячись у вікно, на озеро, на човен і на Короля-Рибалку, що там шурував. — Цірі та єдиноріг випірнають із ніщо, наче привиди, висять над дзеркалом вод якогось з озер… А може, того самого озера, озера, яке з’єднує, наче пряжка, часи й місця: усе ще іншого, а воднораз такого самого?

— Пробач?

— Примари, — Німуе не дивилася на неї. — Прибульці з інших вимірів, інших площин, інших місць, інших часів. Видіння, що змінюють чиєсь життя. Змінюють також своє життя, свою долю… Не знаючи про те. Для них це просто… чергові місця. Не те місце, не той час… Знову, укотре не те місце й не той час…

— Німуе, — перервала Кондвірамурс. — Це я тут сняча, нагадую тобі, то я тут для сонних бачень й онейроскопії. А ти ні з того ні з сього починаєш віщувати. Наче те, про що ти говориш, бачила… уві сні.

Королю-Рибалці, судячи за раптово напруженим голосом і прокляттям, не вдалося відчепити блешню, і волосінь порвалася. Німуе мовчала, дивлячись на графіку. На Цірі та єдинорога.

— Те, про що я говорила, — сказала вона нарешті дуже спокійно, — і справді бачила уві сні. Я бачила те уві сні багато разів. І одного разу наяву.

* * *

Подорож із Члухува до Мальборка може, як відомо, зайняти — за певних обставин — навіть п’ять днів. А оскільки листи члухувського комтура до Вінриха фон Кніпроде, великого майстра ордену, мусили безумовно дійти до адресата не пізніше,