Читати книгу - "Вода, павутина"

бодай трійку дістане, а я тільки на контрольній отримую сяку-таку оцінку, а коли мене вчителька викликає, мовчу, як дурень. А коли ще каже мені, щоб я виходив до дошки, то я й до другого пришестя можу мовчати. Чиста катастрофа. І взагалі, я багато не балакаю. Щоправда, залежно з ким. Думаю, з дідом я багато говорив. Але з дідами і бабцями всі багато розмовляють, а тоді діди і бабці навколо поширюють байки, що в них дуже кмітливі внуки. Ага, щоб часом. Всі кмітливі. Добре, мій дід не був таким. Навіть не казав, що має розумного внука, хоча я й знаю, що він так думав. Мій дідо — це окремий випадок. Він був не таким, як інші. З онуком — один, з іншими — інший. Він був зі всіма якимсь нормальним, але зі мною був ще нормальнішим. Якщо мене про щось питав, питав тому, що його цікавила моя відповідь, і тому слухав, що я йому відповідаю. Коли, наприклад, питав мене, як було в школі, і я йому розповідав, що ми вчили, наприклад, про верблюдів, що Ковачич на фізкультурі мене повалив, а тоді я його побив, то мій дідо ніколи на це би не сказав: «Ти їв?», а спочатку би мене розпитав все про верблюдів, тоді про те, як я побив Ковачича, а тоді вже спитав би, чи я їв. А інші, без сумніву, питали би, чи їв, а моя мама би ще запитала, куди мене Ковачич вдарив. Хочу сказати, що мій дідо з запитаннями поводився якось рівно. Він би тут зараз навів лад. По-перше, не дав би, щоб медсестра мене го-ло-го показувала всім, не кликав би мене без потреби, не дозволив би мамі постійно плакати, і думаю, що його син, тобто мій тато, менше би мене гладив по руці. І, звичайно, заборонив би їм сваритися і точно-преточно-найпреточніше заборонив би їм тримати мене в нічній сорочці. Але що ж, дідо був старий і природно, що він помер. Я сильно плакав, але менше плакав, ніж думав, що буду плакати, доки дідо ще був живий і коли захворів. Він мене ще до того навчив, що старі люди помирають, а молоді ні. Завжди казав: «Важливо, щоб все було по порядку», тому я й думаю, що він би тут навів лад і відразу пояснив би їм, що нема особливих причин боятися, бо ще аж ніяк не моя черга для цього так званого «по порядку». От.

Так я думаю про діда, а коли думаю про свого тата і свою маму, ніколи про них не думаю як про «своїх батьків», як кажуть у школі. Мій тато — це мій тато, а моя мама — це моя мама. Насправді мені не перешкоджає те, що вони, як то кажуть, розлучені. Більше мені заважає, що всі думають, ніби мені шкода, що вони розлучені, і тому я не дуже добре вчуся і пропускаю стільки уроків. Половина класу, добре, хай не половина, але багато з класу розлучені, маю на увазі, їхні батьки, і було би повне вар'ятство, якби всі через це були поганими учнями і всі пропускали уроки. В Арбанича також батьки розлучені, але він найкращий учень у класі, в Горватки ніхто не розлучений, а вона дурна як пень. Я не найкращий учень і деколи линяю зі школи та тікаю з дому, тому що не можу більше витримати вдома, але насправді не знаю, чому не можу витримати. Тільки знаю, що мушу втекти. Мені здається, що вдома я не можу спокійно думати, бо коли я довго мовчу і дивлюся, наприклад, на одну і ту ж автівку півгодини, то моя мама починає: «Про що ти думаєш? Щось сталося в школі? Щось сталося, поки ти був з татом?» І тоді вона починає дуже переживати: доки ми їмо, дивиться не в тарілку, а на мене, а я починаю нервувати і роблю щось навмисно, скажімо, розливаю сік. Знаю, що це абсолютно не має сенсу, але я його все одно розливаю. Тоді вона перестає переживати, починає злитися і погрожувати. Вона ціле життя комусь погрожує, а найбільше мені. Як от, не дістанеш мобільного телефона, не можна дивитися телевізор, коли тобі заманеться, не можна йти гуляти і таке інше. Тоді я тікаю. Не завжди, але тікаю. А коли мене трохи довше нема, вона переживає і трохи плаче, але якийсь час не погрожує тими ідіотськими заборонами. І тато тоді кращий, бо він, звичайно, першим дізнається, що мене нема, коли би я мав бути в школі або вдома. Стара відразу мене здає. Але й він стає ліпшим, хоча й не має через що особливо виправлятися, бо ми, мій тато і я, непостійно разом, тому в нього нема особливої можливості бути поганим. Ми проводимо разом кожні другі вихідні, і виходить, що я в нього в гостях кожен другий тиждень, а коли хтось в тебе в гостях, ти й не поводишся з ним нечемно. А насправді найсмішніше те, люди добрі, що в мене відчуття, ніби не тільки я в тата в гостях, але й він у мене в гостях, хоча й не в моїй квартирі, а, ну… як би то сказати, типу він в мене в гостях, в Загребі. Добре, за все платить він, але так виходить, що коли ми проводимо разом ті вихідні, здебільшого я його воджу містом. Раніше він мене завжди водив, куди я найбільше хотів — у зоопарк і таке інше, а тепер, останнім часом, відколи я помітив, що він переймається через те, що таємно їсть м'ясо, і взагалі він якийсь загублений, я пропоную йому якісь матчі і подібні речі, а це люблю не я, а він любить. І так виходить, наче він в мене в гостях. І він, звичайно, переживає, коли мама йому повідомляє, що мене нема, хоча мені того ніколи не каже, а провадить зі мною якісь розмови, як, наприклад, «розкажи татові все». А я нікому не кажу все, а тим більше татові. А він всім довкола розповідає, що ми друзі. Ага, аякже. Я би швидше Бахура Даміра обрав собі за друга. Він принаймні мовчить. А я би точно не вибрав друга, в якого жінка постійно розказує, що здорово, а що ні.