Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Файфель покивав головою, але наступної ночі знову собі задрімав. А от пан спати не міг, крутився, вертівся, аж врешті таки встав з ліжка і вийшов надвір. Підійшов до конюшні і бачить, що Файфель знову спить. Він його штурхнув і каже:

— Чи я не казав тобі пильнувати коня? А ти знову спиш!

— Ой, та де! Не сплю, а тільки замислився. Я в цьому не винен. Такий уже я вдався, що мушу весь час щось собі думати.

— І що ти цього разу надумав?

— Я думав про те, який наш Господь мудрий, що створив ніч і день, бо якби мали ми суцільний день, то не знали б коли спати лягати. Правда?

— Правда. Але ти маєш пильнувати мого коня, а не думати про все на світі.

На третю ніч Файфель знову пірнув у роздуми. Йому хотілося якнайскоріше відшукати себе і він шугав думками по світу, вгадуючи, де він може бути. Та так і не помітив, як склепив повіки. А відкрив їх щойно, коли зазоріло. Та й то тільки тому, що пан його розштурхав із криком:

— Ти! Йолопе! Коня нема!

Файфель спокійно глянув на пана і проказав:

— І чо би то я кричав? Я знаю, що коня вже нема. Власне саме над цим я й замислився. Як то так виходить, що його нема, а конюшня і ворота стоять цілі, хоча я собі сиджу тут цілу ніч.

Пан розлютився так, що кинувся бідного хасида мотлошити. Бив, лупив, смикав за пейси, копав ногами, що у бідного Файфеля уже жодного живого місця не зосталося. І тут його осяяла спасенна думка: «Якщо я чую, що мене болить голова і спина, то це означає, що вони в мене є. А там, де є моя голова і моя спина, мушу бути і я!».

— Гурра! — закричав він раптом так радісно, що пан на мить отетерів і перестав бити, а Файфель вирвався з його рук і з радісним криком побіг додому. — Я знайшовся! Знайшовся! — кричав він, і люди зглядалися йому вслід, хитаючи головами.

Файфель мандрує до Львова

Холмщак Файфель мріяв побачити Львів. Мріяти можна довго, але наш Файфель був хлопом рішучим і врешті вирішив свою мрію втілити в життя. Одного ранку, щойно зазоріло, взяв харчі на дорогу, взяв костура і рушив у бік столиці. Йшов, йшов цілий день, натомився, а тут і звечоріло. От він і розклався собі у м’якій, зарослій травою фосі при дорозі на ночівлю. Поклав під голову клунок і тільки зібрався задрімати, як у голову йому залетіла тривожна думка: а що, як я, прокинувшись вранці, переплутаю, в якому напрямку Львів, і поплуганюся назад до Холму? Але Файфель мав неабияку кебету і відразу знайшов чудовий вихід. Щоби завтра не збитися з вірного шляху, роззувся і поклав свої черевики скраю гостинця шпіцами в напрямку Львова, а п’ятками у напрямку Холма.

— О, тепер я спокійний, — сказав сам собі, — тепер я з дороги не зіб’юся, адже черевики показують на Львів, а п’яти — на Холм.

З тою гарною думкою він і задрімав. Поки спав, дорогою проїжджала хура, вантажена хмизом, галуззя звисало по обидва її боки, збиваючи пилюку. Нема чого дивуватися, що ті гілки зачепили Файфелеві черевики і розвернули їх задом наперед. Тепер черевики шпіцами вказували на Холм, а п’ятами на Львів.

Щойно свінуло, Файфель прокинувся, і протер очі. Роззирнувся довкола і дуже здивувався: що він робить у цій фосі при битій дорозі? Глянув на свої босі ноги і знову задумався: а де ж черевики? Повернув голову вбік: є! І тут він пригадав собі, що манджає до Львова. От який він мудрагель! Як він змисно все вигадав. Тепер він достеменно знає, в якому напрямку рухатися далі: шпіцами — на Львів, п’ятами — на Холм. Але йому до Холму не треба, йому треба до Львова.

Весело підмугикуючи, він взувся, закинув клунок на плечі і рушив у тому напрямку, який показували черевики.

Йшов, йшов цілий день і щойно надвечір дістався рогаток міста, котре саме вчора покинув. Але Файфель був певен, що потрапив до Львова. Іде собі, роззирається на всі боки і не може надивуватися:

— Що за диво! — вигукнув він. — Та ж то вилитий Холм!

Такі самі заболочені вулички, такі самі дерев’яні будиночки, та й кури бігають попід ногами, свині валяються попід плотами, собаки дзявкають на кожному кроці, а мешканці просто з вікон вихлюпують на вулицю помиї.

— Та йой! Та ж тут всьо, ну чисто всьо, як у Хол мі! Хто б подумав! Львів — чудове місто. Я чуюся, як у себе вдома.

Вийшовши на Ринок, не міг втриматися від вигуку захоплення. Адже і Ринок до найдрібніших деталей нагадує його рідний! Ось і ятки такі самі, ба навіть та ятка, в якій у Холмі торгує рибою його Ривка, і тут, у Львові, така ж сама. Правда, вже вечір, і на Ринку безлюдно. А яка тут синагога? Боже мій! Файфель не міг натішитися. І синагога тут була така сама, як у Холмі. Він був просто в захопленні від Львова. А ось і шамес.

— Шалом!

— Шалом, Файфеле!

Оце радість! Файфеля, великого хасида Файфеля з Холму, знають у Львові і навіть пізнають на вулиці. А далі ноги його несли уже самі, несли туди, де у Холмі стояла його хата. Цікаво, що знаходиться на цьому місці у Львові?

І коли він потрапив на вулицю, яка до болю нагадувала ту, на якій він мешкав, і побачив дім, який нічим не відрізнявся від його рідного, то вже навіть і не дивувався. Єдине, що його здивувало, то це те, що побачив на подвір’ї: там бавилося шестеро дітей і всі вилиті його діти! А ще більше він роззявив рота від подиву, коли відчинились двері, і з’явилася його жінка.

Файфель на мить остовпів і, хапаючи вустами повітря, заверещав:

— Ґвалт! Жиди! Тільки-но подивіться! У Львові — всьо, як у Холмі. І то ще півбіди. Але щоби на такій самій вулиці стояв такий самий дім, а в ньому мешкала така сама хулєра, як моя Ривка — того би-м нігди не помислив!

— О, Файфеле! Вернувся! — привітала його Ривка. —