Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

А люди на роботі падали з ніг. Тож Мальцев полетів до Москви, тарабанив у двері різних кабінетів і таки достукався, докричався. Повернувся з перемогою: воркутинцям запровадили північні пайки, збільшили норми на хліб, цукор, масло. А тих, кого голод виснажував, направляли до «Сивої Маски».

Тамтешній радгосп мав будиночок на дві кімнати. У ньому облаштували щось подібне до санаторію, куди кожних два тижні привозили партію з вісьмох нещасних — четверо чоловіків, четверо жінок. Звичайно, відбирали прискіпливо, суворо, щастило далеко не всім. Тут давали наваристі щі зі свинини, варили каші на молоці, і пацієнти швидко набирали вагу. Аби потім звільнити місце наступним бідолахам.

Я прала білизну, прибирала та мила. До кухні мене, п’ятнадцятирічну дівку, не підпускали близько. Досить того, що могла під’їдатися залишками після куховарок. Але мені й так було добре. Спали, звичайно, усі разом, у гуртожитку при радгоспі. І більшого щастя на той момент для себе я не уявляла.

Поки в «Сиву Маску» не привезли Фаїну Мічковську.

Жінка схуднула так, що її талію я могла обхопити руками й переплести пальці. До кімнати не завели, занесли: уже на порозі зомліла, голод. Як почала оклигувати, розказала про себе. Виявляється, грала Фаїна в ленінградському театрі, трошки — в кіно, і посадили її як члена родини ворога народу. Вийшла рік тому, не знала, куди себе подіти. На щастя, про неї згадав всюдисущий Прохор Власов. Саме минулого року той же Мальцев вирішив: отримавши статус міста, Воркута повинна мати свій театр. Тим більше контингенту повно, причому найкращого.

У таборах сиділи десятки акторів і акторок, серед яких сам Мордвинов[35], до арешту — головний режисер Большого театру в Москві. З учорашніх богемних зеків набрали театральну трупу. Мічковська грала там невеликі ролі, та більшого й не прагнула. Вертатися нема куди, Ленінград тоді стояв у блокаді, Фаїна підозрювала — ті родичі, хто не відмовився від неї після суду й вироку, напевне померли від голоду. Навіть уважала фатальним своє становище. Мовляв, від голодної смерті нікуди не втечеш.

— Соромно мені, Домно, — призналася, як щоки стали рожевими. — Я тут їм, а друзі не мають такої змоги. Хіба довести себе до критичного стану навмисне. Сюди привезуть... і то не впевнена.

Звідки в мене виникла ідея зливати вершки з порцій, які видавали в «Сивій Масці», — Бог його знає. Але Мічковська послухалася мене, чесно ділила свою порцію навпіл, відливаючи вершки в приготовану посудину. Потім старанно збивала їх на масло. Коли поверталася назад, забрала його з собою, друзі-актори дістали несподіваний гостинець.

А я, метке дівча, — їхню прихильність.

Тож коли мене вирішили замінити іншою, бо місце справді було блатним і я не могла довго там утриматися, театрали прихистили.

Коло обов’язків мала широке. Але дівчина в шістнадцять років здатна запросто стати костюмером, за потреби допомагати гримеру, ще — шити й перешивати пишні костюми й сукні: тут ставили переважно оперети. Само собою, прибирання теж лягало на мене, та я не скаржилася навіть собі.

Знайомі, не лише театральні, кликали Домною, не завдаючи собі клопоту розібратися в походженні мого імені. У Воркуті я була не тією, хто належить Господу. Тут вважали: домна — це доменна піч[36]. Цілком серйозно вважали: прогресивні батьки нарекли мене так на хвилі, коли зводилися величезні промислові заводи-гіганти й хлопчиків записували Індустріями. Прізвище Чечель, яким я завжди пишалася, теж згадували не часто. Хто перший прозвав Галушкою — не згадаю. Та перше, що тут говорили при згадці назви мого рідного міста, — полтавська галушка.

Не ображалася на Домну Галушку.

Сприймала як друге ім’я, по всьому.

Жила при театрі. Пробивний Власов без жодної хтивої думки, лише керований бажанням допомогти, вициганив для мене крихітну окрему кімнатку в гуртожитку. Причому я мала таку розкіш, як окремий вхід, із двору. Щоправда, недалеко височіли три сортирних буди, ними користувалися мешканці всіх двох поверхів. Сморід часом проникав крізь щілини у вікні, та й всюдисущі щури навідувалися в двір, бо за туалетами звалювали кухонне сміття. Попри те вважала: життя вже вдалося. Узяла від нього краще, що могла в своєму становищі й таких умовах. Подумувала з часом вибратися на Велику землю, проте бачила здійснення мрій лише у віддаленій перспективі.

Як кажуть, при першій ліпшій зручній нагоді.

Поява Данила Червоного прискорила події.

Хто б міг подумати...

З

Воркутинська весна — вона пізня й холодна.

У нас на Полтавщині вже все тане й потроху оживає, готується квітнути. Тут — замітає вулиці, люди застряють у кучугурах, щури купчаться, де тепліше, й лютують морози за двадцять градусів. Наш театр займав дерев’яну будівлю, яку треба було опалювати не лише під час вистав — на репетиціях трупа теж не повинна мерзнути. Це тільки на перший погляд вугільний край не мусить мати проблем із паливом. Насправді ж навіть по війні, коли вже відновили Донбаський та Криворізький вугільні басейни, місто й прилеглі населені пункти гріти не було особливо чим. Усе, що не відправляли на Велику землю, йшло на потреби тих-таки стратегічних підприємств. Театр до них не належав, і художній керівник, який прийшов після Мордвинова, придумав доволі простий, не надто оригінальний, через те — дієвий спосіб добувати паливо.

Ми давали в шахтарських селищах шефські вистави.

Їх було не дуже багато. Розкидані довкола Воркути на різній відстані, вони мали меншість цивільного, вільного населення й норми видобутку забезпечували за рахунок каторжан. Проте місцева влада охоче запрошувала театр, бо інших розваг для вольняшок і самого начальства ніде не було. Раз на тиждень кудись могли довезти пересувний кіноапарат, аби прокрутити якесь старе кіно. Нового на той час знімали дуже мало, й люди через відсутність вибору вкотре передивлялися довоєнних «Чапаєва», «Веселих хлоп’ят», «Волгу-Волгу», «Джульбарса», а з повоєнних стрічок перепала комедія «Весна». Для одних вона була знущанням над реальністю, для інших — можливістю подумки перенестися у відновлену після війни Москву, ближче до красивого життя, де в ногу крокують наука й мистецтво. Але хто б як кіно не сприймав, пісенька про те, що журчат ручьи, мирила всіх, навіть єднала. Вона швидко перетворилася на застільну. І коли після кожної такої шефської вистави нас гостили — хліб, пайкова тушонка, масло й неодмінний спирт у великих кількостях, — підпилі чекісти, котрі були присутніми незмінно, наполегливо просили котрусь із акторок заспівати «під Орлову»[37].

Завжди знаходились охочі.

Навіть готувалися наперед, знаючи бажання сторони, яка приймала.

Адже на