Читати книгу - "Останній ельф"

— Коли виберемося звідси, поселимося десь коло моря, — сказав Йорш Робі, обнадіюючи, мабуть, не так її, як себе самого.

«…Плоди, що зрум’янилися на сонці, скроплені солоною водою…» — повторював він напам’ять рядки із книжки. Уважно роздивляючись малюнок на стіні, він побачив там маленький острів, а на ньому дику черешню, — той самий острів, над яким пролітали вони з Ерброу. Він існував іще багато століть тому, і на ньому так само росла черешня — мабуть, прапращурка тієї, що росте там тепер! А може, художник просто уявив його чи побачив уві сні? На черешні блищали червоною емаллю ягоди, дещо темніші в тих місцях, де на них падала тінь. Там Йорш намацав отвори, в яких ховалися ґудзики секретного механізму. «Клац». Плита знову відсунулася, але він і цього разу не зумів повернути її на місце. Найголовніше тепер — не баритися.

Вони спускалися дедалі нижче, — нижче навіть за підземні нутрощі міста Даліґара — у підземелля стародавнього царського палацу колишньої ельфійської столиці.

Їм раз у раз доводилося продиратися крізь густе павутиння. Коридор місцями був напівзавалений, місцями — підтоплений. Дедалі частіше вони мусили плазувати по багнюці. Повітря бракувало. Воно було густе, сповнене пилюки, просякле багатовіковим духом землі, води та якоїсь гнилі. Йорша охопив жах. Може, там попереду він знайде тільки свою смерть? Найгірше те, що він провадить за собою Робі. Досі він нічого по-справжньому не боявся, бо його, у певному сенсі, захищало пророцтво. Та обставина, що давним-давно хтось — а точніше, сам Ардуїн, Володар Світла, — передбачив його майбутню долю, означала, що, так чи інак, якесь майбутнє він усе ж матиме. Однак тепер він знав: усе, що відбувається з ним зараз, уже поза рамками пророцтва! Подумати тільки: зв’язати своє життя із несосвітенною дурепою Авророю! Та краще б його зжер лютий троль! Краще вже він згине тут, у даліґарських підземеллях! А якщо пророцтво виявилося правдивим тільки почасти, то значить, і його право на життя далеко не безумовне. Ардуїн визнавав за ним таке право, але Суддя-управитель був категорично проти, — а Суддя був значно ближчий за Ардуїна й мав значно численнішу групу підтримки. Аби тільки врятувати Робі!

Зненацька коридор закінчився. Рачкуючи по багнюці, вони опинилися перед ґратами, що перегороджували їм шлях. По той бік ґрат коридор розширювався, звідти війнуло чистим холодним повітрям. Очевидно, коридор вів до якоїсь печери. Самі ґрати являли собою химерне переплетення металевих прутів, кованих у вигляді пагонів плюща: срібне листя, а стебла — із золота. Ґрати, певна річ, були витвором ельфійських майстрів. Утім, так само певним було й те, що вони не відчинялися: там не було ні завіс, ні замка. То виявилися не двері, а просто ґрати.

— Я мушу тебе дещо запитати, — мовила Робі. У мерехтливому світлі смолоскипа її темні очі блищали, наче дві зірочки, а на обличчі ясніла несмілива усмішка. Йорш теж ледь усміхнувся на знак згоди, сподіваючись, що вона не питатиме про їхні шанси на порятунок, бо на цю тему він волів би не розводитися.

— Просто зараз? — запитав він.

Робі кивнула. Соромливість стерла усмішку з її обличчя, але вона все ж не відмовилася від свого наміру.

— Гаразд, то що ти хочеш знати?

— Оте, що говорив Суддя про… ем-м-м… спадкоємця — що це значить? Це той, хто обіймає ту саму посаду, чи людина тої самої крові? Ну, як дочка внукового внука і тому подібне. Розумієш, про що я?

Йорш був спантеличений. Спантеличений і зворушений: дівчина була така спрагла знання, що навіть тепер, коли перед ними маячила перспектива чергової зустрічі із Суддею, а відтак і шибениці, або ж дещо спокійнішої смерті від голоду тут, у підземеллі, вони задумувалася над тонкощами семантики.

— Це слово може мати обидва значення, — пояснив він.

Робі кивнула, задоволена його відповіддю.

— Отой Володар Світла, що колись тут царював, — він мав багато дітей?

— Ти про Ардуїна?

— Так.

Йорш спробував пригадати: в історичних трактатах, які він читав, не так багато говорилося про ці родинні справи.

— Гм-м-м-м, наскільки пригадую, він мав одного сина, що став його наступником на престолі й потім помер бездітним, Ґезеїна Мудрого, і щонайменше шістьох дочок, дві з яких вийшли заміж за чужоземців і покинули Даліґар.

— А в цих дочок могли теж бути діти, у яких були свої діти, а в тих — свої, так що тепер уже достеменно невідомо, де вони й скільки їх — отих Ардуїнових спадкоємців! Може, ті його спадкоємці самі не знають, хто вони! — переможним тоном заявила Робі.

Йорш на мить задумався. Ця розмова була дещо безглузда, але вона принаймні давала змогу відтягнути ту мить, коли він мусив би визнати, що надії на порятунок немає.

— Ну, так. Думаю, так, — підтвердив він.

Після цього екскурсу в історію розмова повернулася до питань семантики.

— Ясно… м-м-м… ясновидення…

— Ясновидіння?

— Так, ясновидіння: це коли ти заплющуєш очі й бачиш образи того, що станеться потім?

— Так, — переконано відповів Йорш. Та йому було вже досить цих розмов. — Мушу сказати, що із цими ґратами нам ніяк не дати ради.

— Та ні, — спокійно заперечила Робі. — Мусить бути якийсь спосіб. Не може не бути. Просто ми ще не подумали над цим як слід. Може, ти маєш щось попоїсти? Хай навіть щось зовсім дурне!

— Дурне? — розмова ставала дедалі безглуздішою.

— Ну, таке, що не думало.

Керуючись вказівками, почерпнутими із двадцяти шести наявних у бібліотеці книг на тему крою та шиття, Йорш зробив був зісподу своєї туніки дві потайні кишені — і тепер, понишпоривши там, видобув жменю золотистих бобів. Віддав їх Робі — і його руки на мить доторкнулися до її долоні. Він відчув у животі якесь дивне відчуття: щось середнє між млостю від голоду й спазмом від гикавки. Раніше він не відчував нічого подібного.

Робі напхала повний рот бобів. Йорш добре знав, які вони смачні. Він з усмішкою дивився, з яким виразом неземного щастя на обличчі Робі наминає їх — і раптом відчув у собі всю її радість, яка налетіла на нього, мов ураган. Та звісно, що він знайде спосіб, як їм вибратися звідси! Цього не було в пророцтві, але він усе-таки ельф. Останній і наймогутніший. Це стародавній ельфійський палац. І тут є вихід, треба тільки знайти його. А щоб знайти, треба бути впевненим, що ти це можеш. Йому кортіло розказати Робі про те, як сильно вона йому подобається, і про те, що у світі для нього існує тільки вона, — але