Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

і поховання Царя.  – Він схилив голову. - Та не будемо про сумне.  Ти вірно сказав, вугри ідуть на нерест, аж із Саргасового моря. В нас там є ще один космодром і все це з’єднано мережею тунелів. З часом під час геологічних зсувів, вода з океану зробила собі ходи в пустотах, а морські вугри знайшли шлях на нерестилища. Тому в цих  поліських озерах Чорному і Білому, в далині від морських просторів, водяться морські вугри.»

- Чому ж ви не хочете відкрити свої досягнення людству? Людство ж шукає братів по розуму в інших світах і навіть не підозрює, що така високорозвинена цивілізація, живе разом із ними? – запитав Василько.

- «Прийдуть часи і ми, станемо з людьми однією великою цивілізацією землян. Зараз ще час не настав. Людство, ще не зреклося жорстокості, як це зробили ми. Тому, якщо зараз воно отримає наші технології, то використає собі й нам на шкоду. Через, що ми повинні ховатися від людей.

 Ми зв’язалися із підземним містом саламандр, вони знову відновлять захист й зачинять всі входи в тунелі, тому й вам ми змушені будемо стерти з вашої пам’яті всі спомини, про зустріч з саламандрами.»

- Шкода, такі пригоди були класні, – зажурено видихнув Миколка.

- «Прийде час і про вас дізнаються всі. Вони згадають чотирьох школярів із невеликого села на Поліссі, які допомогли відігнати біду від планети. А тепер ми повинні пройти цю неприємну процедуру. Ви сідаєте в стільці й приєднуєте дротики. Це вам нічого не зашкодить, тільки з  пам’яті, як із жорсткого диска комп’ютера, зітруться всі згадки про зустрічі з саламандрами, але у вашій підсвідомості все залишиться й настане день,  коли пам’ять знову відновиться. До зустрічі!» - Капітан кивнув головою і в супроводі своїх офіцерів вийшов у рубку керування.

Миколка, Василько і Мишко разом із звірком-космонавтом, перейшли в кабіну спускового апарату й зручно вмостилися на відкидних кріслах. Клацнули защіпки на руках і біля голови, з приєднаними дротами. Надійка, що прийшла останньою, довго вовтузилася в кріслі й поки остання защіпка зафіксовувала руку, вона непомітно висмикнула декілька дротиків.

Розділ 39. Двічі врятовані

- Спробуємо разом зламати замок!

 Оля підбігла до Максима й вони удвох  натиснули на двері. Замок знехотя заскреготів і двері піддалися. Із відчинених навстіж дверей, їм в груди полилася каламутна вода.

    - Мерщій, на верх!

 Дільничний підштовхував Олю до верхнього люку.

  - А, де ж той хлопець, де Миколка?

  - Його тут немає.  Схоже, він встиг вибратися звідси. Ліземо й ми наверх!  - Максим кинувся в куток, щоб підсунути шафу, бо до люка було не дістатися. Там зверху на шафі спокійнісінько лежав пістолет Адмірала.

-  Мою табельну зброю, та чорна архіваріуса знищила, то хоч цей захоплю, можливо згодиться. Тай речовий доказ! – Максим запхав пістолета в кобуру й перекинув шафу просто в каламутну воду, що прибувала. Тепер Оля могла легко дотягтися сама до люка.       

- Лізь, швидко!

 - Зачекай, заберемо цих! – дівчина показала на бандитів, які  зіп’ялися на ноги і стояли зв’язані осторонь, вже по груди у воді.

- Хай, самі вибираються! Вони стільки скоїли злочинів, що заслуговують смерті.

- Ні, хай відповідають перед судом! Яке буде в нас сумління, коли знатимемо, що на нашій совісті смерть цих двох.

- Люба, мабуть, ти маєш рацію. Спробуємо їх витягти!

 Вода прибувала й прибувала, здавалось відкрилася бездна й звідти ринули всі смердючі болотні води. Бандитів прийшлося звільнити від мотузок. Вони вже добряче наковталися зеленої води. Кульгавого злочинця Максим із Олею досить швидко виштовхали на поверхню. Дівчина полізла слідом за ним. А коли справа дійшло до Зуба, той вирвався від Максима, пірнув під воду й вхопивши невеликий клумак, подерся наверх. Та з люком вийшла проблема: здоровань ніяк не міг пролізти через тісний лаз. Максим штовхав бандита, та широкий живіт Зуба, застряв посередині круглого отвору. Дільничному, який лишився внизу, вода уже сягала по шию.

- Вилазь, телепню! Там же Максим задихнеться! – кричала зверху над харцизником Оля. Дівчина вхопила Зуба за руку й щосили тягла, та все було марно. Оля тепер вже пожалкувала, що подала ідею рятувати бандитів. Вона кричала на Зуба, гамселила його руками, бігала навкруги від безсилля.

  «Невже, через цього, товстого нікчему, загине її Максим?»- розпачу її не було меж.

Зуб намертво перекрив люк і тільки безсило стогнав. Раптом він, як дурник, став реготіти й звиватись вужем.

- Не треба, я благаю, не треба! Я ж лоскоту боюся!

Здоровань завився змією, втягнув живіт і, як ошпарений, вислизнув із люку.

Оля кинулася до отвору, звідти показалася рука Максима. Він виплюнув із рота смердючу воду. Дівчина вхопила дільничного й потягнула до себе. Не встиг Максим вибратися на поверхню, як каламутна вода із жабуринням, швидко заповнили отвір.

- Як ти Максимку?

- Все добре. Правда думав, що через цього пузатого громилу, не зможу більше тебе побачити. Я його штовхав, щипав – ніякого результату. Добре здогадався полоскотати йому п’яти.

- Ти, в мене молодець. Я б ніколи не подумала, що такий здоровань може боятись лоскоту. Він вилетів звідти, ніби пробка.

 Максим оглянувся назад і помітив, що вода в люку стала густіти і, за мить, це вже був монолітний граніт. А острівець, ніби просів під його вагою й став опускатися в багно. В небі світив повний місяць і було видно як вдень.

  Недалеко від дільничного на купині осоки лежав і відкашлювався від гнилої води кульгавий бандит. Побачивши свого колегу з клумаком в зубах, Адмірал зразу ж підвівся.

- О, Зубе, ти не такий дурень, як я думав. Давай, сюди золото!

 Та Зуб уже вискочив на волю й біг не озираючись по болоті. В зубах у нього, наче в навченого собаки, теліпався вузлик зі скарбом.

 Адмірал, а слідом за ним  Максим і Оля, кинулися навздогін. Вони бігли й бігли по нескінченому болоті. Враз втікач спіткнувся і з розгону впав у невелике озерце. Дно під його ногами провалилося і Зуба стало затягувати баговиння. Бандит із відчаю замахав руками, але від цього трясовина стала тільки швидше поглинати свою жертву.

- Рятуйте! – Відкрив рота, одоробало. Згорток випав у нього із рота, як у ворони сир, і під вагою коштовностей зник у безодні.

- Чого репетуєш, дурню? Де золото?

-