Читати книгу - "Королівство жахів"

Вона зупинилася.

Казан був перевернутий, а це означало — під ним щось могло бути. Скажімо, створіння, яке легко могло підібрати під себе свої невеличкі ноги.

Я черепаха, я черепаха, я черепаха.

Вона згадала, як він ховався під диваном, вистромивши звідти голову.

Вона зрозуміла, що вгадала правильно, навіть до того як підняла казан — вона знала, що пішла за тоненькою ниткою, протягнутою від її мозку до його. Їх поєднував мільйон таких ниток, які тяглися від мозку до мозку, й вони підказували їй, коли йому хотілося їсти й коли він був близький до того, щоб заплакати, й вони підказували їй, що йому спало на думку використати алтей лікарський для своїх маленьких чобітків астронавта. Іноді ці нитки скручувалися, проте тепер вони підказували їй, що він залишатиметься під кущем. Але саме ця досконала нитка, м’яка, тепла, як хутро у Саржа, й срібляста, як шолом Тора, привела її до нього.

Вона підняла дешевий пластмасовий казан однією рукою, й під ним лежав Лінкольн, згорнувшись у клубочок. Точно в такій позі вона лежала, коли була малою дівчинкою і її навчали, як рятуватися від торнадо. Він підклав руки під голову й не дивився вгору.

— Лінкольне?

— Мамо, — відповів він, подивившись на неї, і її тіло знову перестало їй підкорятися. Вона не могла навіть простягти руки до нього, але потім він заворушився, й це дозволило заворушитися і їй. Вона схопила його в обійми й притягла до себе, між листям, і він пригорнувся до неї. Такий теплий. Такий твердий і важкий.

Коли вона відчула його дотик, кров і кістку, зойк, який утворювався у ній, випарувався, розчинившись у повітрі. Вона пробігла рукою по синові — він говорив спокійно, але обличчя в нього було вологим.

— Ти знаєш, ким я був? — сказав він їй на вухо.

Вона спершу не змогла відповісти й зробила ковтальний рух.

— Черепахою, — сказала вона.

— Так, — прошепотів він в екстазі, зануривши свої руки в її волосся. — Чого ти така мокра?

Він забрав руки від її волосся.

Вона схопила його руку у свою й обгорнула його своїм тілом, їй було холодно до кісток, і вона, мабуть, ніколи не відчувала такої полегкості.

— Я впала в струмок, — сказала вона.

— Он як. А що то за тріскотіння? Постріли? Постріли з багатьох рушниць?

Вона майже перестала чути постріли.

— Поліція вже тут, — прошепотіла вона. — Чому ти не відповів, коли я тебе кликала?

— Я тебе не чув. Адже я зник.

Вона звелася на ноги, але стримала свої руки, бо не була певна, що зможе його підняти. Мабуть, їм треба йти на вихід із зоопарку — безперечно, тóму, що там відбувалося, вже настав кінець.

— З ним усе гаразд? — запитала Кейлін, підходячи до них, засапана.

— Так, — сказала Джоан, ступивши крок. — З ним усе нормально. Ходімо.

— Щось не так? — запитала Кейлін.

Джоан не зрозуміла, чому дівчина це запитує, але потім помітила, що знову впала навколішки. Холодний дотик землі примусив її здригнутися.

Вона відчула біль.

Вона чула, як люди казали, що не відчували, коли їх підстрелювали — хто так сказав? Хтось реальний чи вигаданий? Вона тепер це відчувала. Як у тому випадку, коли батько ненароком притиснув її руку в дверях, коли вона була маленькою — він не знав, що вона йшла за ним — і біль був такий великий, що вона не розуміла, де він починався.

Кейлін схопила її за руку й потягла вгору. Джоан подивилася вниз і побачила, що кров так швидко витікає з її ноги, що на землі стали утворюватися калюжки.

Кейлін перестала її тягти.

— Ой, — сказала дівчина. Її пальці стали м’якими й обережними. — Ой.

Джоан помацала свій бік, і він теж був мокрий, і вона не могла примусити свої ноги пересуватися. Але вона чула, що в лісі досі шарудять кроки, не дуже далеко, й вона не була переконана, що стрілянина зовсім припинилася.

Залишатися тут було небезпечно.

— Візьми його, — сказала вона Кейлін, кивнувши на Лінкольна. — Рушайте до вольєрів. Сядьте десь і почекайте, доки поліція вам допоможе.

Їй подобався цей образ. Не полісмени в лісі, схожі на тіні, а тверда безпечна стіна чоловіків та жінок в одностроях, зі схованими рушницями. Вони скажуть її синові, що все закінчилося. Вони відведуть його в безпечне місце. Вони знайдуть міс Пауелл і забинтують їй коліно, обшукають усі куточки й щілини, усі сміттєві баки. Вони дістануть звідти немовля й знайдуть його матір, і, звичайно, немовля та його мати знову будуть разом. І це вже буде кінець.

Лінкольн міцно тримався за неї обома руками.

— Ні, — сказав він, хитаючи головою з широко розплющеними очима. — Ні.

— Йди, хлопче, — сказала вона йому, відіпхнувши його від себе.

Потім притягла його назад, бо не могла відпустити сина, ще раз не пригорнувши його. Вона стояла на одному коліні, витягши другу ногу позад себе. Обхопила малого руками, притисла його личко до своєї скроні й вдихала його пахощі, які завжди змінювалися й завжди залишалися однаковими, а тепер мали запах хліба. Вона намагалася, щоб кожна клітина її тіла пам’ятала про це — про його руку в її волоссі, про його м’яку шкіру, притиснуту до її підборіддя, про маму — тож якщо вона зможе зберегти якесь відчуття навіки, то це буде відчуття сина, таке, як тепер.

— Мій любий хлопчику. Йди з Кейлін. — Ні, вона відчула, що йому цього не досить. Він повинен зрозуміти. — Я повинна зачекати тут, мій любий. Доки прийдуть лікарі.

Він заплакав.

Вона мусила від’єднати від себе всі пальчики сина, роз’єднатися з ним цілком, хоч і не знала, як вона витримає ту мить, коли його шкіра відокремиться від її шкіри.

— Я хочу залишитися з тобою, — сказав він.

Кейлін потяглася до нього і взяла його за руку, переплівши свої пальці з його пальчиками. Він пішов з дівчиною, сказавши «окей» своїм тремтячим голоском, але її голова запаморочилася. Вона втратила відчуття речей на досить тривалий час, а потім знову широко розплющила очі.

Світло, яке пробивалося крізь дерева, здалося їй тепер чудовим. Дивно, що вона не помічала цього раніше. Тепер вона побачила довгі білі смуги, що нагадали їй низки перлів або місяців, і світло-помаранчеву кулю на відстані, й червоні та