Читати книгу - "Посуха"

світлини. Він же ніколи не бачив Гретчен у такому віці. Знав її молодшу, а тепер знає старшу. А посередині не бачив. Вона й досі трішки підозріливо дивилася в камеру, але вже не так неохоче позувала. Спідниця була коротша, а вираз не такий сором’язливий.

Перегорнувши сторінку, Фок здригнувся, зустрівшись віч-на-віч з Гретчен і Люком, які застигли в часі на блискучому кольоровому знімку. Обом трішки за двадцять, у їхньому сміху відчувається інтимність: голови торкаються, усмішки однакові. Як вона сказала?

«Ми ще рік-два зустрічалися. Дитяче кохання. Але нічого не вийшло, звісна річ».

На двох розворотах була ціла низка схожих світлин. Вихідні, відпустка на пляжі, різдвяна вечірка. І раптом усе різко закінчилося. Люкове обличчя з двадцятилітнього й хлоп’ячого перетворювалося на тридцятилітнє й чоловіче. Приблизно в той час, коли Люк познайомився з Карен, він зник з альбому Гретчен. І це нормально, сказав собі Фок. Це природно. Нічого дивного.

Фок гортав останні сторінки, а з сусідньої кімнати долинав приглушений голос Гретчен. Фок уже збирався згорнути альбом, коли його рука завмерла.

На останній сторінці, під пожовклою захисною плівкою, була світлина Люка Гедлера. Він дивився вниз, не в об’єктив, на обличчі сяяла спокійна усмішка. Фото, зроблене зблизька: здається, Люк у лікарняній палаті сидить на краєчку ліжка. На руках тримає новонароджене немовлятко.

Крихітне рожеве личко, темне волоссячко й коротенька ручка, яка вистромлюється зі згорток блакитної ковдрочки. Люк пригортає дитину впевнено і спокійно. По-батьківському.

Біллі, автоматично подумав Фок. Він бачив тисячу схожих знімків вдома у Гедлерів. Але сюди це ім’я зовсім не ліпилося. Фок схилився над альбомом Гретчен і потер очі, цілком прокидаючись. Фото було не дуже якісне, зроблене в погано освітленій палаті, зі спалахом. Але фокус був наведений добре. Фок підсунув альбом під лампу, в світлі якої знімок став чіткішим. Серед блакитної ковдрочки, на пухкому зап’ястку немовляти, виднівся білий пластиковий браслет. Охайними великими літерами на ньому було виведене ім’я дитини.

«ЛАКЛАН ШОНЕР».

Розділ тридцять третій

Фок дивився, як у чорних вікнах викривлюється й міниться його власне віддзеркалення. Коридором плив голос Гретчен. Зненацька він став звучати зовсім по-іншому. Фок ухопив другий альбом і почав гортати. На фото Гретчен була сама, Гретчен з матір’ю, Гретчен на вихідних у Сиднеї зі старшою сестрою.

Люка не було. Аж поки… Фок мало не проґавив цю світлину. Перегорнув одну сторінку назад. Черговий знімок поганої якості, навряд чи вартий того, щоб поміщати його в альбом. Зроблений на якомусь сільському святі. Гретчен на задньому плані. Поряд з нею — Карен Гедлер. А поряд з Карен — Люк.

Понад головою дружини Люк дивиться прямо на Гретчен. Вона поглядає на нього з такою самою легенькою чаклунською усмішкою, якою щойно обдарувала Фока. Фок повернувся до світлини з лікарні: Люк, Гретчен і її новонароджений синок. Синок, який, з його темною чуприною, карими очима й гостреньким носом, росте зовсім не схожим на маму.

Коли позаду почувся голос Гретчен, Фок аж підстрибнув.

— Дрібне питання, — сказала вона. Фок різко розвернувся. Усміхнувшись, вона відклала мобільний і взяла свій келих. — Лакі просто закортіло почути мій голос…

Але її усмішка зів’яла, щойно Гретчен побачила вираз на його обличчі, а потім — розгорнутий альбом у руках. Вона знову перевела погляд на Фока; її лице перетворилося на непроникну маску.

— А Джері й Барб Гедлери знають? — Фок відчув різкість у власному голосі, яка йому не сподобалася. — А Карен знала?

Гретчен миттєво наїжачилася, захищаючись.

— Нема чого знати.

— Гретчен…

— Я тобі сказала. Тато Лакі далеко. Люк був старим другом. Тому й навідував мене. Час до часу проводив з Лакі годинку-другу. І що тут такого? Що в цьому поганого? Чоловік, з якого дитині можна брати приклад. Нічого особливого, — пробелькотіла Гретчен. Замовкла. Глибоко зітхнула. Подивилася на Фока. — Люк йому не батько.

Фок нічого не сказав.

— Не батько, — огризнулася вона.

— А що пишеться у свідоцтві про народження Лакі?

— Нічого, порожнє місце. І це не твоя справа.

— А є в тебе бодай одна світлина тата Лакі? Не покажеш мені хоч одненьке фото?

На це питання вона відповіла мовчанкою.

— Ні?

— Я нічого не зобов’язана тобі показувати.

— Нелегко тобі, мабуть, було. Коли Люк познайомився з Карен.

Фок не впізнавав власного голосу — далекого й холодного.

— Заради Бога, Аароне, він не батько Лакі.

Обличчя й шия Гретчен почервоніли. Вона зробила ковток вина. У голос прокралася благальна нотка:

— Та ми не спали з ним уже… Господи, та вже сто років.

— Що сталося? Люк не хотів заспокоїтися на тобі, одним оком завжди поглядав наліво? А тоді зустрів Карен і…

— Ага, і що? — урвала вона. Вино в келиху хлюпнуло об стінку. Гретчен кліпнула, проганяючи сльози, і з голосу зникла колишня ніжність. — О’кей, гаразд, я засмутилася, коли він обрав її. Я образилася. Люк мене образив. Але таке життя, еге ж? Таке кохання.

Вона замовкла. Прикусила зубами язика.

— А я все думав, чому тобі не подобалася Карен, — мовив Фок. — Але це все пояснює, правда ж?

— І що? Мені зовсім не обов’язково ставати її найкращою подругою…

— Вона отримала все, чого хотіла ти. Люка, безпеку, гроші — хай скільки їх там було. А ти лишилася сама. Тато твоєї дитини покинув вас. Начебто виїхав з міста. А може, жив отам, далі по трасі, граючи роль татуся й чоловіка в іншій родині?

Гретчен розвернулася до нього, з її очей уже котилися сльози.

— Як ти смієш мене про таке питати? Чи мала я зв’язок з Люком після його шлюбу? Чи це він — батько мого сина?

Фок дивився на неї. Вона завжди була прегарна. Майже неземна. А потім йому пригадалася пляма в кімнаті Біллі Гедлера. Пригадалося, як Гретчен націлює рушницю і стріляє кролів.

— Я питаю тому, що мушу.

— Господи, та що з тобою таке? — її обличчя набуло жорсткого виразу. Зуби потемніли від вина. — Ти ревнуєш? Що я тоді обрала Люка, а він обрав мене? Це, мабуть, одна з причин, чому ти зараз тут? Подумав, мабуть, що зможеш нарешті взяти реванш, коли його вже немає?

— Не дурій, — мовив Фок.

— Це я дурію? Боже, та ти на себе подивися, — крикнула вона гучніше. — В дитинстві ти за ним бігав, як собачка. І зараз, навіть зараз, ти стирчиш у місті, яке ненавидиш, саме через нього. Це жалюгідно. Що за владу він має над тобою? Ти наче одержимий.

Фок почувався так, наче очі покійного друга спостерігають за