Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Не більш жорстоко, ніж змушувати вчителя ховати ідіота-учня, коли цього можна було уникнути. – Крикнув у відповідь Архімаг, намагаючись перекрити вітер, що ревів навколо, і грім знову почорнілого неба. – Давай вже!
І віконт дав. Крилаті коні піднесли магів на відстань за сотню метрів від головної вежі замку Хейзел. А з вежі в їхній бік уже летіли закляття. Так, цього разу без моторошних самонавідних копій (тіла рядових демонів, мабуть, скінчилися) і нової Тіні. Але різноманітність вражала. Якась кривава крапля, гроно чорнильно-чорних бульбашок, тризуб, що світився червоним світлом, і інша погань кинулась у бік крилатих коней та їхніх вершників. Але жодне із заклять не досягло цілі. Бо вершники опинилися всередині смерчу, який, до того ж, періодично стріляв блискавками. І чари, що наближалися, або ставали супутниками смерчу, обертаючись навколо нього по орбіті, або ж стикалися одне з одним, самознищуючись, або розкидалися в зовсім різні боки. А смерч разом із вершниками продовжував рухатися до демонів.
– Добре, ми досить близько! – Передав мислено Архімаг своєму підопічному. – Але комендант зараз спробує зруйнувати твій смерч. Ось що тобі потрібно зробити!
Леон вислухав мислене повідомлення. Обміркував сказане. Потім зробив це ще раз. І ще раз. Сказане Архімагом не сподобалося йому тричі з трьох разів. Але вибору особливо не було. Та й адреналін, стерво, у поєднанні з вируючим у крові відваром коакоа, практично відключили здоровий глузд віконта.
– Та залюбки, вперед! – Відповідно труснув своєю наелектризованою шевелюрою Д'Альбон – і обрушив на майданчик злощасної вежі потік білосніжних блискавок.
Демони встигли прикритися мерехтливим, наче остигаюча лава, помаранчево-чорним куполом. І блискавки почали безсило кусати демонічний щит, оплавляючи лише й так багатостраждальні блоки вежі. У відповідь на атаку Вищого Магістра, як і розрахував Грегор, старший з архідемонів вирішив розбити смерч, що прикриває магів, одним ударом. Буквально над захисним куполом, укритим блискавками, що продовжували лупати його, з'явилася хмара багряно-чорного диму, яка швидко набула форми гігантської, потворної сокири. Розмір зброї ненабагато поступався розмірам самої вежі. І ця штука, трохи подавшись назад, ніби для замаху, вирушила до центру вихору. Варто сказати, що, незважаючи на, здавалося б, димну складову, здуватись смерчем ця штука не хотіла, летячи, за суб'єктивними відчуттями віконта, прямо йому в обличчя. Леон відверто не був упевнений, що його щити зможуть протистояти силі, вкладеній у цю пекельну сокиру. На її тлі списи, що самонаводяться, вже здавались іграшкою, навіть йди вони в комплекті з Тінню Владики Кола. Проте, володар Блискавки вирішив хоч раз в житті скористатися не розумом, що оспівується кожним магом цього світу, а такою примарною, місцями абсурдною і часом відверто безперспективною ідеєю, як субординація. Тобто зробити те, що сказав старший, не вдаючись ані до запитань, ані до зайвих розмірковувань.
Смерч, що до появи гігантської сокири виглядав, як усі нормальні смерчі, в яких є хоч крихта самоповаги, вертикальним, різко змінив форму. Його верхня, найширша частина, наче нахилилася у бік вежі. Потім по всьому смерчу прокотилася видима неозброєним оком хвиля. Неначе не шляхетний позив після зайвого графина вина. І з цієї широкої частини урагану, як із гармати, на шаленій швидкості виплюнулася самотня людська фігурка. Після чого вихор зник. А друга людська фігурка, все ще будучи верхи на крилатому фіто-коні, почала стрімко падати, азартно матюкаючись.
В результаті гігантська сокира промахнулася ще в польоті, Леон, не припиняючи славословити себе, демонів, Архімага, чомусь Хісс, і знову себе, змусив фіто-коня набрати висоту, стрімко забираючись подалі від гігантської зброї, що вже почала розвертатися. Він кинув погляд на вежу замку Хейзел, яка встигла засісти в печінках, і побачив найцікавіше. Тому що прямо в цей момент, викинутий з двохсотметрової висоти Архімаг приземлився точнісінько на лавовий купол, що захищав демонів, і тут же, з розмаху ляснув обома долонями по його поверхні.
Купол лопнув, наче яйце, з якого мало вилупитися курча. Тільки ось у цьому випадку «курчат» було п'ять. І це були найогидніші «курчата» у світі. Бо на даху вежі утворилося п'ять потворних дерев, що виросли прямо з тіл архідемонів. Леон навіть зі своєї позиції відчув, що демонічні загарбники вежі переможені. Немов сама природа зітхнула вільніше без цих потвор, чужих самому її серцю. Ось тільки гігантській димній сокирі про смерть свого творця чомусь повідомити забули.
– Грейткіллс, та ти знущаєшся?! – Розуміючи, що Архімаг підклав йому чергову свиню і явно штовхає на шлях закріплення пройденого матеріалу, Леон знову почав готуватися до виконання техніки Штормового Шляху, абсолютно впевнений, що вже стоячи на твердій поверхні, і в оточенні вирощених ним же дерев, Грегор зможе прикрити їх обох від такого потужного заклинання.
Гігантська сокира вже розгорнулася в польоті у бік віконта, а тому раптом стало нестерпно шкода фіто-коня. Хоча він навіть не був упевнений, що той має хоч якісь зачатки розуму, але…
– Ех, гномську бабцю мені за дружину! – Крикнув Д'Альбон і зістрибнув зі свого скакуна, прямуючи вниз, назустріч пекельній сокирі.
– А вдруге вже й не так страшно! – Прокричав незрозуміло кому Леон і, коли до гігантського леза, що сочилося чорним димом, залишався якийсь десяток метрів, а фіто-кінь зник у хмарах, Магістр Блискавки активував Штормовий Шлях.
– Як вам не соромно, бароне. – З осудом промовив віконт, щасливо лежачи на забрудненому розірваними зсередини демонами майданчику вежі. – Двічі за неповну годину наражати учня на смертельну небезпеку разом із повним виснаженням. Так собі ви наставник, скажу вам!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.