Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

* * *

Мадам Франк піднялася за нею нагору, голос Франсини залунав у жалюгідній кабінці кав’ярні на вулиці Леклюз, чистий і ніби щойно дезодорований, її голос доходив до мене в будці, де тхнуло сусіднім туалетом, звичайно, вона прийде, але чому Монмартр, зрештою так, візьме таксі, невиправна, але ж так, за півгодини. Я вже знав, якими будуть оті півгодини: ще одна особиста інспекція, коси, панчохи, ліфчик і зуби, можливо, зміна спідньої білизни або вагання перед спідницею і блузою, вирішення кількох ділових питань із мадам Франк. Я чекав її з четвертим, уже наполовину випитим коньяком, вечоріло, надворі було тепло, з’являлися люди, групи алжирців простували до площі Піґаль або площі Бланш, вечір у своїй неоновій рутині, картопля-фрі, повії коло кожних дверей і в кожній кав’ярні, пора відчужених у місті, яке у світі найособистіше і найміцніше закорінене в собі.

— Я проспіваю тобі танго, — заявив я, коли ми вирішили на користь одного з поганеньких ресторанів на бульварі Кліші. — Поки що я знаю тільки слова, але ти побачиш, що музика прийде разом із вечерею, це питання часу. Початок я запозичив у якоїсь пісні, яку співав Ріберо, ти, звичайно, його не знаєш, він з Буенос-Айреса. Звучить отак: «La encontró en el bulín y en otros brazos», почекай, поки я перекладу: «Я знайшов її в нашій кімнаті, але в чужих обіймах», це просто і ясно, але саме звідси й починається полікаюк, як сказав би Лонштайн, якого ти теж не знаєш.

— Це, мабуть, одна з причин, чому ти напився, — зітхнула Франсина, — але ти даремно покликав мене, я не служу в армії спасіння, зрештою, я сама прошу про нього одного бенедиктинця за іншим і, запевняю, інколи це не дуже зручно.

— Дякую, — сказав Андрес, цілуючи руку, від якої трохи відгонило синіми або зеленими пульверизаторами. — Яка ти добра, моя давня подружка, ти поряд із тяжкопораненим, готова до переливання крові й нескінченних годин чатування. Не бійся, я тобі дуже не набридатиму, я покликав тебе принаймні на те, щоб ти знала: ви, як і завжди, мали слушність. Ох-ох, не перетворюй ніс у знак запитання, ви — це Людмила і ти, ви — це здоровий глузд у місті, помічна рука, що піднімає парасольку, відсуває швацьку машинку і повільно ставить перо на стіл для розтину.

— Я піду, якщо хочеш.

— Ні, кохана, навпаки, я проспівав тобі доречний фрагмент танго, а тепер ми зіткнемося з двома десятками устриць, що є самим терпінням, як навчає Льюїс Керол, і, сподіваюся, почуємо, що розмовляємо про приємніші речі.

— Мені байдуже, якщо не хочеш говорити. Я теж питиму, як бачу, це найкраще, що можна вчинити.

Франсина завжди була така, коли я називав її давньою подругою, ці слова дратували її, дарма що були найлагідніші з тих, якими я міг назвати її, слова «коханка» і «люба» вже не вживають у французькій мові, але були, по суті, тими, які їй хотілося б почути між рядків, коли я розмовляв із нею й називав її, і ми, звичайно, давно були коханцями, але, думаю, я доходив до найкращого в ній (може, в собі? Треба зважати на закамуфльований егоїзм) тільки тоді, коли траплялися такі події, як цього вечора, коли час пронизував мене і я був позбавлений усякої мети, яка не була моєю маленькою повнотою П’єра Буле, Лютославського або японського кіно, і я потребував Франсини як відстрочки реальності, витонченої марихуани, яка давала мені змогу кілька годин ширяти горілиць, далеко від себе самого, але обличчям до неба, якого я не міг зректися, мого прекрасного світу тисяча дев’ятсот сімдесятого року, такого страшного для мільйонів людей, як повідомляли газетні статті. Давня подруга пригорнулася своїм обличчям до мого, знала, що я хворий, будучи здоровим у світі хворих, мабуть, думала, що від молодого Вертера до не такого молодого Андреса Фави дистанція менша, ніж здається, а міфи, табу й причини роздирати собі груди змінюються, вчора індивід натрапляв на перешкоди, нестримно пориваючись до вершин, сьогодні він стоїть між двома світами (між трьома, сказав би Патрісіо, а від сьогоднішнього ранку й Людмила), і пропонувала мені ґречні й сумовиті жалощі, бо нечисте сумління таких людей, як вона, врівноважене розважливою діалектикою, яка допомагає їй жити, любити мене без ілюзій, як-от тепер, au jour le jour[127].

Терпляче минули одна за одною устриці, минула люб’язна хроніка Веремії, минув Маркос, минула непевна операція, що тепер, як я знаю, закінчиться за кілька годин в якомусь домі у Вер’єрі, де мене, звичайно, не буде, натомість Людмила більш-менш близько буде, Франсина слухала і обережно стягувала кожну устрицю з її останньої, абсурдної лінії оборони, пила холодне біле вино, пила знову і знову, давня подруга дотримала слова, ми зрештою нап’ємося. Але, гадаю, Людмила знає, що чинить, зауважила Франсина. Я згоден, дівчинко, але дозволь мені додати, в мене всякчас було враження, що тут є певна розрада: адже Людмила, розповідаючи про Веремію, пояснювала більше мені, ніж собі, неначе то було послання Маркоса, але, як, по-твоєму, я міг сприймати послання з такими новинами? Вони ще чекають тебе, сказала Франсина. Не дочекаються, відповів я. Хтозна, мовила Франсина, погладивши мені рукою обличчя, принаймні ти ще маєш час,